Паруси над степом

Холодні пальці вп’ялися в його плече. Над вухом засичало:

— Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів нано-с-с-сив?

Що ти їй скажеш? Не признаватися ж, що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський «подарунок» німецьким солдатам — повні ящики бур’яну впереміж з кам’яними головешками.

— Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки.

Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі.

— Бий!

Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках.

— Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?!

По ногах, по спині — цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук.

Вже на дорозі почув дикі виляски — то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла з перекошеним ротом і сипала прокльони.

— Чорнорота!.. гадина! — скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому.

Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки.

* * *

Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори — пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово «колгосп», як він, звірюка, за нагана хапається: «Большевік! Капут!..»

Кажуть, ніби в селах ладнають якісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об’явив: приїде з району зондеркомісар [12] (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе!), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, — а такі знайшлися, — з дня на день чекали поважного гостя.

Готувався до зустрічі з отим «цабе» і Швайка.

Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою.

12

Зондеркомісар — представник німецької окупаційної влади.

За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба — разом з об’їдками — закошланого волоцюгу.

І чого йому хотілось земельки — Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих… Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці… а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого — до землі: «Ану її, розпрокляту!» Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренко знов підбиватиме його, обм’яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: «Раз, трясця його матері, треба — пойду. Аякже! Буде земелька»…

…Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п’яно й начальственно-грізно:

— Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт!

«Пан» староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох — хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось проведемо військо на фронт, буде гражданська власть — може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. «Пристрелю, — каже, — як собаку, коли диверсантів не зловите!» Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного — в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу — в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!..

Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.

— Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! — разом з грязюкою летять хриплі голоси…

Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст — похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. «Айн кілометр — цвай ур!» — штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде…

Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв себе:

— Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому!

Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить — змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець…

А, може, й справді? Ні, не всерйоз, а так лише… подряпать, закутать ганчіркою і… вишнею, хоч сушеною, потерти зверху. Щоб червоно було…

Мати зібралась до річки прати білизну. В сінях вона побачила: сидить її старший син на долівці і, стогнучи від болю, перев’язує палець.

— Валику, що з тобою?

— Та… порізав.

— Боженько! Як же ти? Приклади подорожника…

— Єрунда, заживе, як на сіркові, — і Валько, щоб не тривожити матір, стукнув кулаком по замотаному пальцю, — мовляв, дрібниця! І з ножем пішов у двір чистить викопані буряки.

Як тільки мати повернула за хлів, Валько гукнув братові:

— Льонь! Там на печі вишні сушаться. Принеси, які сиріші.

Через хвилину його рука була закривавлена по самий лікоть.

— А ти сходи до котка, — сказав Валько, — змотай трохи кабеля і потри вишнями. Дивись, щоб кісточок не було. Скумекав?

— Буде зроблено! — козирнув Льонька.

Отже, лишилося тільки пояснити унтер-офіцерові, як сталося нещастя. Виглядаючи мотоцикліста, Валько сидів на призьбі, дув на вишневу кров і жалібно скиглив. Льонька навіть позаздрив братові: талант! Грає, чортяка, мов справжній артист!

Коли біля двору запахкотів мотоцикл, Валько підвів поранену руку і скорчив гримасу мученика. А німець?.. Він гепнув об землю порожнім котком, його ніздрі хижо здригнулися.

— У-у-у! Руські швайн! — фашист чоботом ударив хлопця під груди; Валько підлетів, наче сніп, і розплатався на землі.

— М-а-мо! — несамовито крикнув Льонька і, зігнувшись, упав німцю під ноги; щось чиркнуло його по зубах, але він міцно вп’явся руками в халяви. Німець, звіріючи, тріпнув ногою, — Льонька полетів у калюжу. Запінений вояка кинув у коляску коток, крутнув рулем, і машина з ревом вискочила на вулицю.

Все це діялось у гарячці, коли немає ні страху, ні відчуття болю; лиш по хвилині-другій Льоня ворухнув задерев’янілим язиком — щось солоне в роті… кров. Глянув на Валька. Лежить весь пом’ятий, в грязюці, а обличчя біле-біле, як полотно.