Паруси над степом
Шрифт:
Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.
У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп’я підходило до неї, кобила тицяла м’якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного
І ось лунала команда:
— По конях!
Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини.
Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався «циганський». Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і… Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок: дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина…
Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.
— Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шумило й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.
Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьмиліток, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі «коржі», що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.
За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!
Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчанським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути «червоним» і кому «білим».
— Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчина рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.
— Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.
Ліщинський був майже зверху — з його кулака виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхопився двома пальцями за слизький обрубок.
— Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці.
Палиця от-от
могла випасти з Володьчиної руки. Невже зірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.
— Ура-а-а! Наша взяла! — дружно заревли табунчанці. — Вперед, на махновців!
«Махновці», цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:
— Візьміть, хлопці, до себе… Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром…
— Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх!
— Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо!
— Давай, давай! — улюлюкали «червоні».
Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі.
Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: «Товаришу командир», — швидко розподілив обов’язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох «бійців» на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і «білим», і «червоним». Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.
Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: «Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?» — він поморщить лоба і скаже: «Дев’ять тисяч сто тридцять п’ять». І не перевіряй — точно!
Дітлашня, знаючи Зінькову «слабину», треба чи не треба, смикала його повсякчас: «Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!..» І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця «соломи», віхті тої «соломи» закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.
Загін «червоних» зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:
— Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть «ура», дражніть їх і взагалі… Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?
— Ясно! — гаркнули табунчанці.
Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев’яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати «білих», Валько ладний був перти на собі й цілого воза.