Паруси над степом

Хлопчаки займали позицію поруч з дідами; прилігши на землю, слухали їх з відкритими ротами… В школярській компанії не було ватажка — Володьки Шумила, не приходив і Михайло Зінько: їх, комсомольців, мобілізували для боротьби з диверсантами; цілими днями гасали хлопці на конях в степу, охороняли колгоспний хліб. Залишились старшими серед малечі Валько й Адик Ліщинський.

У світі діялось щось незрозуміле для Льоньки. Фашисти, мов ті звірі, вдерлися в нашу країну, а Червона Армія почала відступати. Відступала армія Чапаева і Будьонного, яку гаряче любили всі хлопчаки, служити в якій було їхньою мрією. Як це могло трапитись? Що ж вони будуть робити, коли німці полізуть аж до Табунчанського? І Льонька жадібно прислухався до розмов старших.

— Ну, то як воно там, на фронті? — кидав хтось із сивобородих.

І сипались звідусіль таємничі слова: артилерійські заслони, оборона по Бугу, Первомайський плацдарм. Коли чулось авторитетне: «Побачите — каюк германцю на Бузі! Отам і здохне», — хлопці полегшено зітхали: Буг десь на заході. Та інший голос заперечував: «У них сила — ого! До Дніпра, кажу вам, пертиме!» І знову стискалось серце: Дніпро ж на сході, за ними!

Діди неквапно згадували минуле: і хто де воював, і як німці били руських, і як руські били німців. Називали полки й своїх командирів, лаялись, гарячково смоктали цигарки, кашляли і тикали один одному зашкарублими пальцями під ніс. Від цих розмов аж макітрилось у голові!

З острахом і повагою поглядав Льонька на діда Гарбу. Він сидів на колоді поряд з ковалем Шумилом; важкий і грізний, мов кам’яна брила, він сидів мовчки, спираючись на сапу. Зрідка повертав трохи вбік ведмежу голову й опікав поглядом діда Швайку — той крутився і дзижчав, як муха. Сухоребрий гостроносий пастух Швайка, гіркий п’яничка, був знаменитий в селі тим, що умів неперевершено «божитися». Ідучи за чередою, старий загинав такі слівця, що перелякані жінки затуляли дітям вуха й тягли їх у двори — подалі від заклятого матюшника.

Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:

— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Нє, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок… Нє, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, щоб йому… Сядеш, значиця, — і всьо видно… Нє, там порядок!..

Швайку штурхнули під бока, а він своє:

— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені… І будем, значиця, хазяйнувати… як діди наші… Аякже!

Раптом ворухнулась кам’яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:

— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх!

І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди.

Швайка здивовано кліпав рудими очицями.

— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть…

Та його ніхто вже не слухав.

Адик Ліщинський повернувся до хлопців.

— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.

— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?

* * *

Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.

Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев’яні полички для гвіздків, обценьок, рашпилів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.

Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.

Їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому…

Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.

— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене…

А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев’яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося «війна!», прийшов додому рано, чорніший хмари.

— Куди ж я тепер… без ноги?

Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:

— На фронт піду. Не пустите, однак втечу…

* * *

Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.

— Мамо, їсти!

Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна. Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.

— Знов на діжурство?

Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м’язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум’янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:

— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати… Він там зостався, в степу, — підвів голову й м’якше: — Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали… Хліб сухий же стоїть, як порох.

Зачерпнув ложкою борщу, та так і скам’янів з одкритим ротом: вороний зненацька рвонув повідок, аж затріщав дерев’яний пліт. Щось прогуркотіло, жахнуло за хатою.

Вже надворі Володька побачив: літак! Двокрилий «горбач» шурхнув над головою, уткнувся носом в землю, лиш курява встала за ним. Ти ба: сів просто на толоці!

Як і тоді, під час пожежі, сипонули люди з усіх кутків. Оно, виблискуючи п’ятами, побігли Поліщуки — Валько і Льонька. Попереду, задерши хвіст, стрибала Хмелева Дунька — без неї, рогатої, ніяке діло не святиться. З’юрмились діти й жінки круг літака, бо це ж неабияке диво: перший аероплан сів у Табунчанському!