Патетична соната

Я.Я?… Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду…

Лука.До себе?

Я.Так. Я піду до себе…

3

Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?… Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду… Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю.

Захриплий голос:

— Хто?

Я.Скажіть, будь ласка, тут жили Ступай-Ступаненки?…

Голос.Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.

4

І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.

Але її не чути. Спить?… Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка.

Вона:

— Ви?

Я.Я…

Вона.Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору)ті, хтось тихий, свій.

Я.Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій…

Вона.Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору)в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.

Я.Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.

Вона.Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила).Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо),на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки)фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт…

Я.Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві…

Вона (неспокійно).Так, так… Ось (жест на ослончик)садовая лавочка. (Відблиск гумору).Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?

Я.Не турбуйтесь ними! Заграють!

Вона.І "Патетичної"?

Я.З цього й почнуть…

Вона.Так? (З сумом).Ой, якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам'ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі).Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише).У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.

Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?… Треба кінчати! Пора!..

— Скажіть (питаю),ви й тоді чайкою літали?

Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що попалась на шкоді і не стямиться, що сказати).Ні! Ні!.. Я так літала. Я просто літала…

Я.Мошкою?

Вона (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась).Ні!.. Ні!.. (Визивно).Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе).Скажіть… а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?

Я.Я прийшов її спитати… Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?

Вона.Про що?

Я.Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офіцерчиків — поет допоміг, як понесли безногого і вбили… Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка!

Вона.Значить, там іще про це… не знають?

Я.Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти — вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?

Вона (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок).Я?…

Я.Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями — в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. Зінька! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?…

Вона (руки кинули фартушок).Я скажу!.. (Знов тремтить він у руках).Я вам скажу… Я краще вам скажу…

Я.Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?

Вона (перемоглася).За це зменшать вам кару, так?

Я.Та не про це я… не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови…

Вона (визивно).Я сама про це скажу! Я йду й скажу… Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись),що літа і б'ється в кожному козацькому серцеві… Я скажу, що я… (Знов дівчинкою).Мені треба перевдягтися, так?

Я.Краще йдіть так.

Вона.Так?… Ні, я передягнуся!.. Я зараз!.. Скажіть, у що лучче мені вдягтися?