Пентаграма
Шрифт:
Того разу Харрі, повернувшись додому, сів у крісло і всю ніч слухав рок-групу «Рага Рокерз» – свою, норвезьку, і американця Дюка Еллінгтона, а потім пішов на роботу, не переодягаючись уже протягом сорока восьми годин.
Перша сварка між ним і Ракеллю сталася одного квітневого вечора.
Харрі в останню мить скасував виїзд на природу, і Ракель помітила, що він уже три рази поспіль порушує обіцянку. Обіцянку, дану Олегові, підкреслила вона. Харрі заявив, що прикриватись Олегом непорядно, і насправді їй просто не подобається, що її примхам приділяють менше уваги, ніж пошукам убивць Елен. Вона назвала
– Тобі завдали рани, – закінчила вона, – і тепер ти всіма силами стараєшся помститись.
Коли Харрі в огидному настрої виходив із кімнати, за сходовими перилами промайнула піжама й перелякані очі Олега.
Після цього Харрі взагалі перестав займатися чим-небудь, що не стосувалося пошуку вбивць. В темряві читав чужу електронну пошту, вдивлявся в чорні вікна будинків і вілл, підстерігаючи людей, які так і не з’являлись. Уривками спав у квартирі на Софієсгате.
Дні стали світлішими й довшими, а він так нічого і не знайшов.
І якось уночі повернувся дитячий кошмар. Сестреня. Її волосся, що піднімається вгору. Перекошене болем обличчя. Його власна безпорадність. Наступної ночі кошмар з’явився знову. І знову.
Друг дитинства, таксист Ейстейн Ейкелан, який, коли не був за кермом, пив «У Малика», говорив, що Харрі не пізнати, так змарнів, і навіть пропонував возити його на роботу й назад. Харрі відмовився і з останніх сил продовжував свою безумну гонку.
Залишалося тільки чекати, коли вона заведе його в прірву.
Земля стала обсипатися з-під ніг через таку прозаїчну річ, як неоплачений рахунок. Стояв кінець травня, Харрі й Ракель уже декілька днів не розмовляли. Він прокинувся в кабінеті від її телефонного дзвінка. Ракель сказала, що турагентство нагадує про платню за садибу в Нормандії. У їх розпорядженні був тиждень, після чого турагентству доведеться перепродати право оренди іншим клієнтам.
– Крайній термін – п’ятниця. – Після цих слів вона поклала слухавку.
Харрі попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою і зустрівся поглядом зі своїм віддзеркаленням. Мокрий світлий «їжачок», червоні від судин, що лопнули, очі, темні мішки під ними, запалі щоки. Спробував усміхнутись і побачив жовтозубий оскал. Він сам себе не впізнавав. Тут він зрозумів: Ракель має рацію. Це крайній термін. Для нього і Ракелі. Для нього і Елен. Для нього і Тома Волера.
Того ж дня він пішов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера – єдиної людини в поліції, якій він повністю довіряв. Слухаючи розповідь Харрі, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результаті сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенції, й Харрі треба йти просто до начальника кримінальної поліції. Але перед тим десять разів подумати: а чи варто? Харрі, думаючи, вийшов із квадратного кабінету Мьоллера і попрямував до овального, де працював начальник кримінальної поліції. Постукав, зайшов і виклав усі свої козирі. Свідка, який бачив Тома Волера і Сверре Ульсена разом, і те, що саме Волер застрелив Ульсена при арешті. Все, що в нього було після п’яти місяців мук, гонитви за примарами, п’яти місяців на межі божевілля.
Начкрим
запитав, який, на думку Харрі, у Тома Волера був мотив, аби піти на вбивство Елен Єльтен.Харрі відповів, що Елен мала в розпорядженні небезпечну інформацію. Того вечора, коли її вбили, вона залишила на автовідповідачі Харрі повідомлення про те, що знає, хто такий Принц, який заправляє контрабандою зброї та озброїв злочинців у Осло не гірше, ніж солдатів спецпризначення.
– Але коли я їй передзвонив, на жаль, було надто пізно, – сказав Харрі, намагаючись зрозуміти вираз обличчя співрозмовника.
– А на вбивство Сверре Ульсена? – продовжував той.
– Коли ми напали на слід Ульсена, Принц убив його, щоб він нікому не розповів, хто стоїть за вбивством Елен.
– І ви говорите, що цей Принц…
– Том Волер, – упевнено мовив Харрі.
Начкрим мовчки кивнув, потім додав:
– Отже, один із найшанованіших наших інспекторів.
Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.
– Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. – Начальник підвівся. – І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.
– Скільки ми тут стоятимемо?
Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.
– Їдьмо назад, – сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.
Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:
– Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.
– Що ж, вітаю нас обох.
– Дякую… Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.
– Марка і номер?
– «Глок-23». Номер сточений.
– Сліди залишилися?
– Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.
– Ясно, не читається. – Харрі переклав телефон у ліву руку. – Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.
– Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав…
– Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!
Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.
– Вибач, Беато. Я… Ти ще там?
– Так.
– Я зараз трохи не в собі.
– Нічого, не горить.
– Що?
– Справа може почекати.
– Розповідай же.
Вона зітхнула:
– Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?
– Так, звичайно.
– Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!
– Як так?
– Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?
– Ну… – мовив спроквола Харрі. – Ні…
– Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?
Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.
– Що я цією справою не займаюся, – сказав він і вимкнув телефон.
Розділ 6
П’ятниця. Вода