Пентаграма

– Ну, не зовсім так.

– Скажи відверто, що тобі потрібно?

– Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар…

– Мені приїхати і поколисати тебе?

– Ні. – Знову пауза. – Мені снилася Камілла Луен. І ваш діамант.

– І що?

– Я, здається, дещо зрозумів.

– Ну ж бо!

– Я, щоправда, не впевнений… Але, знаєш, у давні часи небіжчикам перед похованням клали на очі монети.

– Не чула.

– Щоб заплатити човняру, який перевозить душі через Стікс, річку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на інший берег, вона не набувала спокою. Розміркуй над цим.

– Дякую за пораду, Харрі, але я в замогильне життя і привидів не вірю.

Харрі не відповів.

– Ще щось? – поцікавилася Беата.

– Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пішов у відпустку?

– Звичайно.

– Може, ти знаєш, і коли він повернеться?

– Через три тижні. А ти?

– Що я?

Беата почула в трубці клацання запальнички і зітхнула:

– Коли ти повернешся?

Вона почула, як Харрі на тому кінці затягнувся, затримав дихання і повільно видихнув. Потім відповів:

– А я гадав, ти у привидів не віриш.

Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своїй квартирі від кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостої години він лежав і корчився в ліжку, потім підвівся, повільно поснідав без кави – й одразу відчув себе краще. А коли він на початку дев’ятої прийшов на роботу, болі – на його подив – зникли зовсім. Добравшись на ліфті до кабінету, він із блаженством закинув ноги на стіл, випив кави і почав вивчати свіжі газети.

На першій сторінці «Дагбладет» під заголовком «Таємний коханець?» красувалася фотографія усміхненої Камілли Луен. Тією ж фотографією зустрічав читачів і «Верденс Ганг», але назва статті була: «Жертва ревнощів». Із усіх газет по-справжньому цікавилася правдою тільки «Афтенпостен» в оглядовій статті про злочин.

Мьоллер похитав головою, подивився на годинник і набрав номер Тома Волера, який тільки-тільки мав закінчити вранішню планерку зі слідчою групою.

– Ні, зрушень досі ніяких, – відгукнувся Волер. – Розпитали сусідів і всіх продавців у довколишніх магазинах. Перевірили таксі, які в указаний час були поблизу. Поговорили з інформаторами та перевірили алібі давніх знайомих із сумнівним минулим. Але, так би мовити, відвертих підозрюваних у нас немає. Чесно кажучи, мені не здається, що це хтось із давніх знайомих. Ознак сексуального насильства немає, гроші та цінності на місці, і почерк незнайомий. Узяти хоч би палець і діамант…

У Мьоллера в животі забурчало. Він сподівався, що це з голоду.

– А хороші новини у тебе є?

– Поліцейський відділок у Майорстуа виділив нам трьох співробітників, так що в нашій групі тепер десятеро. Співробітники Кріпос погодилися допомогти Беаті розібратися з предметами, знайденими у квартирі. Ми зібрали хорошу команду, враховуючи, скільки людей у відпустках. Ну, як новина?

– Спасибі, Волере, сподіватимемось, усе налагодиться.

Мьоллер поклав трубку і через плече кинув погляд у вікно, маючи намір повернутися до газет. Але так і залишився сидіти, незручно вивернувши шию і дивлячись на газон перед будівлею, тому що побачив, як із боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фігура і повільно, але цілеспрямовано рушила у бік Головного управління поліції.

Мьоллер підвівся, вийшов у коридор і крикнув Єнні, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потім повернувся в кабінет і спішно дістав із ящика стосик старих паперів.

Через три хвилини в двері постукали.

– Увійдіть! – крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.

Двері відчинились, і Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторінку, де детально описувався екстер’єр собак, їхні дивовижні таланти й перераховувалися нагороди з виставок.

– А, це ти! – підвів-таки погляд Мьоллер. – Я гадав, ми тебе звільнили.

– Гм… Моя відставка лежить непідписаною на столі у начальника кримінальної поліції, і поки вона там, нам доведеться іноді зустрічатися. Чи ви проти, шеф? – Харрі налив собі кави і з чашкою, обігнувши стіл Мьоллера, підійшов до вікна. – Але це не означає, що я займатимуся справою Камілли Луен.

Б’ярне Мьоллер обернувся і подивився на Харрі. Він і раніше не раз бачив, як Холе, який іще вчора лежав на смертному одрі, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково – досі дивувався.

– Харрі, якщо ти гадаєш, що про відставку я пожартував, то помиляєшся. Цього разу я не попереджаю, а повідомляю: це остаточне рішення. Усі минулі рази, коли ти порушував інструкції та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе відповідальність я вже не можу. – Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрі хоч тінь благання і не знайшов. На щастя. – Ось так, Харрі. Все, кінець.

Той не відповів.

– До речі, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усі залізячки, що за тобою числяться, – попросив начальник.

Харрі кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так і не побачив того, що чекав. А намагався він розгледіти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилиці. Мьоллер поторкав нижній ґудзик сорочки. Авжеж, розібратися в Харрі непросто.

– Якщо вважаєш, що з користю проведеш тут останні тижні, я не заперечую – приходь. Від посади тебе не усунули, зарплату за цей місяць однаково отримаєш. Та і що у тебе є, окрім роботи…

– Добре, – байдуже відповів Харрі й підвівся. – Піду подивлюся, чи на місці ще мій кабінет. Потрібна буде допомога – тільки скажіть, шефе.

Б’ярне Мьоллер натужно посміхнувся:

– Спасибі за турботу, Харрі.

– Наприклад, з цими вашими чау-чау, – запропонував Харрі, тихо зачиняючи за собою двері.

Харрі стояв, притулившись до одвірка, і дивився на робочий кабінет, який він ділив із слідчим Халворсеном. Його акуратно прибраний стіл – зараз Халворсен був у відпустці – стояв упритул до столу Харрі. Над сейфом висіла фотографія Елен Єльтен – іще відтоді, коли замість Халворсена тут була вона. Іншу стіну майже цілком закривала мапа Осло, де кнопками і написами було позначено, де в ніч убивства перебували Елен, Сверре Ульсен і Рой Квінсвік. Харрі підійшов до стіни, подивився на мапу, різким рухом зірвав її й поклав на полицю в сейф. Дістав із кишені піджака фляжку, зробив швидкий ковток і притулився лобом до прохолодної металевої поверхні.

Більше десяти років він пропрацював у цьому кабінеті. Номер шістсот п’ять – найменший кабінет у червоній зоні шостого поверху. Навіть коли було прийнято блискуче рішення зробити його інспектором, Харрі відмовився переїжджати. У шістсот п’ятому не було вікон, але саме звідси він сприймав світ. На цих десяти квадратних метрах він учився працювати, відзначав свої перемоги та переживав поразки, присвячуючи все своє життя вивченню людської натури. Він спробував згадати, чим іще він займався в останні десять років. Щось же мусило бути. Зазвичай люди працюють по вісім годин на добу, ну, не більше дванадцяти. Адже були й вихідні.