Перекручена реальність

Адвокат Куреник побудував свій захист на тому, що його обрали адвокатом саме як колишнього слідчого, який може зрозуміти колишнього військового… Забаров прийшов до органів повинитися, і це зафіксовано слідством. Наміру вбивати, на думку адвоката, в Забарова не було, тому що ще з ранку він намірявся шукати роботу, а не: «А дай-но я підстрелю Прокопчика!». А за версією прокуратори, він мав умисел вбивати вже дорогою до автостоянки. Навпаки, приїхавши на місце події, він доброзичливо запитав: «Що тут трапилося?». Ніхто з свідків не стверджував, що Забаров при цьому випромінював агресію… Він намагався заспокоїти сторони, які сперечалися.… Далі про автоматизм… Я теж тренована людина, і знаю, як треновані відповідають на удар… Автоматично, добродії… Автоматично! Як колишній працівник МВС я розумію свого підзахисного. Якщо мене зненацька ляснути зі спини, то я відповім ще не таким ударом під дихало!!! Виучка Забарова і його вміння стріляти – зм'якшуюча, а не обтяжуюча обставина. Він знову протестує проти ствердження, що в діях його підзахисного був злочинний умисел, адже він не виношував свої плани заздалегідь. «Раптово виниклого наміру» не буває. Якщо рішення вбити виникає «раптово», то це свідчить саме про афект і емоції, які розряджаються в результаті сильного душевного хвилювання. А дозвіл на зброю йому було видано відповідними органами…. Психологічна експертиза проведена безграмотно, тому що експерт Кравцова не досліджувала стан його підзахисного на момент здійснення злочину. Він просить врахувати щиросердне каяття підсудного і все ж таки перекваліфікувати його діяння на необережне вбивство.

Дівчина Забарова попросила суд врахувати, що вона відшкодувала значну суму збитку потерпілим, і надалі, по можливості, сплатить будь-яку суму, яку призначить суд.

У своєму останньому слові Забаров вибачився перед потерпілою стороною, хоча ситуація була недвозначною, і наразі це його мати могла бути потерпілою. Він вибачається якщо його слова, які він говорив у свій захист, приносили біль сестрі Прокопчика. Потім він вибачився перед своїми рідними й близькими, котрим приніс багато горя і яких він вкинув не тільки в катастрофічні матеріальні збитки, але й змусив потерпати від принижень, образ, зневаги, презирства…. Понад усе він вдячний своїй нареченій, яка страждала найбільше…. Він уявляє, скільки вона знесла при спілкуваннях з конвоїрами, коли займала чергу до тюрми о четвертій годині ранку перед роботою. І скільки їй ще, бідній, доведеться перетерпіти… Він проклинає той день і час, коли все це трапилося, тому що це миттєво перекинуло його життя до гори ногами… Все це трапилось, коли він збирався створити сім’ю і мріяв про донечку. А тепер, якщо його донька колись і народиться, то він ніколи не побачить, як вона зростає, як робить перші кроки. Їй скажуть, що тато – у далекому відрядженні… І він не знає, як подивиться їй колись у вічі… Проте він наполягає, що вбивав не навмисно… І привів цьому безліч доказів. Він їхав з твердим наміром просто захистити вітчима… Трагедія трапилося з необережності…

… Лише пізно увечері суддя Дорош зачитала вирок.

Частина четверта. Арештований натхненням.

1

Умисне заплановане вбивство – улюблений жанр письменників-детективників. Вони його просто обожнюють… Та й для читача вельми цікаві головні герої, які щось заздалегідь замишляють. Тому літератору лишається тільки вигадати мотиви умислу. А мотивів – хоч греблю гати! Бери словник і виписуй: помста, розпач, злість, жага влади, ревнощі… Сюжет, коли людина з холодним серцем готується до злочину, а потім намагається заплутати свої сліди, не побоїмося цього слова, звеселяє читача та займає його нудьгуючий мозок. На щастя, вроджених вбивць народжується небагато. Саме народжується… Їх важко обчислити, бо всі знають: здебільшого маніяки – чудові сім'янини. А чудові сім'янини…

І залита кавою клавіатура завмерла… А може тут і собака порилася? Виявляється, що сумнозвісний добропорядний батько родини – то загроза суспільству! Адже в третій частині цього роману ми зрозуміли, що мужчина за природою – істота агресивна. Тож у якийсь момент у «чудового сім'янина», яким так захоплюється суспільство, виникає злочинний задум. Тому що тільки для власної дружини муж, який увесь вільний час проводить біля її спідниці, – ідилія, а насправді такого мужа потрібно негайно ставити на облік, як потенційного маніяка….

Вчені вважають, що патологічні убивці-маніяки зустрічаються з найдавніших часів, і запобігти їх появі неможливо. Інтелект, виховання, вік – все тут безсило. У свідомості людини спрацьовують якісь "перемикачі" – і тихий «батько сімейства» раптово перетворюється в кровожерливого садиста… Найголовніша відмінність від побутового вбивці – шоку від вчиненого вони не зазнають…

Статистика свідчить, що злочинний задум заздалегідь запланованих злочинів проявляє себе лише у 15-20% випадків, а найбільшу частку в структурі мотивації займають корисливі мотиви і побутові сварки… 50-70% жінок вбито їх чоловіками або співмешканцями. Тож маємо парадокс: виявляється, найрідший (заздалегідь запланований) вид вбивства найцікавіший читачам. І затребувані обидва його види: звичайний і патологічний. Звичайний – це коли вбивця, наприклад, усуває з шляху законного спадкоємця, а патологічний – то маніяки. А от вбивством з раптово виниклим наміром, яке є найрозповсюдженим у житті, детективники нехтують. І дійсно, коли людина нічого не планує завчасно, хіба то буде цікаве читачу? З цього виходить, що читач – такий самий винуватець розповсюдження літератури, яка описує і смакує деталі запланованого вбивства, як і письменник. Бо читачу байдуже, якщо хтось в п'яній бійці кулаком сильніше когось стукнув, ніж треба. Письмаки такого не виписуватимуть, бо то треба корпатися у побуті і досліджувати, чому ті двоє напилися. Прийшли з роботи від верстата, робити нема чого, хобі нема, інтересів теж… Завітав у гості такий самий знуджений товариш. Випили. Потім два невеликого розуму чоловіки почали згадувати образи… Яка тут загадковість, неясність та таємничість? Вийди у під'їзд і побачиш таких дядьків на кожному кроці. Всі вони – потенційні вбивці одне одного.

Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами – співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.

Ось такий тандем…

2

Андре Цоколько – звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я – Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.

Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», – розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль – і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько – це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі "Трилер десятиліття", а потім – «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство – заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів.. Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…

Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси.. А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.

Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо – достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень – котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось -… ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу – благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…

Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець “підбадьорював”: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду – мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…

…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».

Дідусь працює… А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами… В голові – не дійові особи, а цифри… Гроші течуть, як пісок крізь пальці…. Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць… А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати…. Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько – більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів – і так його ім'я стало відомим. Нещодавно – ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре… Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так… Треба писати…. А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».

Що ж писати?…. Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг… Підрихтував, звісно. Де треба – сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод… Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину…. Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал… А терміни?… Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже… Тепер це будуть вигадані люди.