Перекручена реальність

– Так, знайомий, ми з Миколою приятелювали, і коли його мати виходила заміж, я допомагав організовувати… Ну не весілля, а невелике сімейне свято. Ми були з Лисенком в добрих стосунках.

– Розповідайте, як і чому ви опинилися на автостоянці того дня , і що ви там бачили?

– Того вечора ми сиділи з Миколою у мене вдома. Він був останнім часом безробітний, і через те знаходився у пригніченому стані. Ми сиділи, розмовляли. Аж тут йому зателефонували… Микола поговорив по телефону і сказав, що треба під'їхати в одне місце. Запропонував мені поїхати з ним. Я погодився.

– Як поводився Забаров дорогою?

– Він не виявляв жодних ознак занепокоєння. Біля восьмої вечора ми приїхали на стоянку. Там ми побачили його вітчима Лисенка, який стояв біля своєї машини. Ми зупинилися за воротами. Я залишився в автомобілі, а Забаров підійшов до вітчима й вони про щось поговорили. У цей час Прокопчик з дівчиною стояли біля сторожки й розмовляли.

– У якому стані був підсудний після розмови з Лисенком?

– Спокійний.

– А вітчим?

– Схвильований…

– Що робила у цей час Кириченко?

– Нічого, вона майже увесь час розмовляла по телефону. Потім Забаров запропонував Прокопчику відійти, і вони пішли за паркан. Я вийшов з машини і бачив як вони зайшли за паркан, і потерпілий там одразу накинувся на Забарова.

– Як накинувся?

– З кулаками… Я не знаю як сказати точніше… Тоді Забаров витягнув пістолета…

– Звідки витягнув?

– З штанів… І вистрілив у повітря.

– Хто, крім вас, це бачив?

– Ніхто…

– Яка була видимість?

– Сутінки…

– Що робив Лисенко у цей час?

– Він повернувся до свого автомобіля й здається, рився в багажнику.

– Чи знаєте ви, що змусило Забарова зробити постріл? Адвокат Куренок, не підказуйте…

– Я не підказую…

– Не знаю…

– Потерпілий або його товариші являли загрозу життю Забарова або його здоров'ю в момент пострілу?

– Так… У Прокопчика в руках був уламок скла від банки…

– Якої ще банки?

– Я бачив, що він щось ніс з лівої сторони, коли вони йшли за паркан… Потім виявилося, що це розбита банка з гострими краями.

– Що він бреше, яка банка?

– Потерпіла, попрошу вас заспокоїтися.

– Добре.

– Прокопчик щось говорив?

– Щось на кшталт «Тобі не жити»…

– Після першого пострілу?

– Так…

– Це була реальна погроза або так.. аби пристрахати?

– Не знаю, може, й аби пристрахати…

– Далі…

– Потерпілий замахнувся уламком скла на Забарова, але тому вдалося ухилитися.

– Коли потерпілий встиг розбити банку? Ви чули дзенькіт розбитого скла?

– Не можу сказати… Здається вже за парканом я чув дзенькіт скла…І тоді Забаров вистрілив вдруге.

– За парканом?

– Так, за парканом…

– Другий постріл був прицільним або випадковим?

– Думаю, випадковим.

– Хто, крім вас, бачив другий постріл?

– Ніхто.

– Ви впевнені в наявності уламка скла в руках потерпілого?

– Так… Після цього потерпілий кинувся до себе в сторожку.

– А банку куди дів?

– Я її більше не бачив.

– У якому вигляді біг потерпілий?

– У нормальному.

– Як він міг бігти в нормальному вигляді, якщо в нього вистрілили? Чи була на ньому кров, чи він щось кричав?

– Ні…Потім я по мобільнику викликав швидку і відніс знепритомнілу Кириченко до сторожки… І ми поїхали.

– Хто ми?

– Ми з Забаровим. А Лисенко залишився з потерпілим чекати швидку.

– У прокурора є питання?

– Так. У попередніх показаннях слідчому ви говорили, що разом підійшли до Лисенка й що той вам розповів, що його нізащо побив цей охоронець за те, що він хотів відремонтувати на стоянці свій автомобіль. Як ви це поясните?

– Я був схвильований і міг тоді наплутати…

– А зараз?

– Отямився й згадав.

– Потерпіла, у вас є питання? Вам погано?

– Зараз…Тільки таблетку вип'ю… Так, у мене є питання…

– Відчиніть вікно…. Тут дійсно задуха… Потерпіла, вам краще?

– Так, дякую…

– Добре, зробимо перерву на п'ятнадцять хвилин.

Перерва… Потерпіла – сестра Прокопчика, дівчина років тридцяти п’яти. Вона кілька хвилин сидить на першому ряду, близько до клітки і намагається не дивитися у бік підсудного. Нарешті, нерви її не витримують і вона виходить із залу. Коренаста, вдягнена просто… Видно, що заробляє на життя фізичною працею. Письменник, який зазвичай сидів на задній лаві, скористався перервою і зник…. Хвилин за п'ятнадцять суддя повернулася й засідання продовжилося.

– Прошу всіх сісти…Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання…

– Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?

– Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.

– Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?

– Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу…

– Ви залишили Кириченко у непритомному стані?

– Так…Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.

– Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?

– Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.

– Вам Забаров щось говорив дорогою?

– Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.

– Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?

– Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.

– Чи говорив Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?

– Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».

– Коли й від кого ви довідалися, що потерпілий помер?

– Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається…