Перунові стріли

–  Друга кров!!!
– загорлали в натовпі.

Півень підстрибнув і вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.

Червона, обпечена сонцем шкіра на вилиці трісла і кров бризнула на плече.

Поки дядько Півень відходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Півня на відступі і зачепив по носові. Розбитий в боротьбі ніс не витримав і легкого удару. Кров полилась на груди.

–  Третя кров!
– заволав сурмач.
– Варяг переміг!

Але поки він встиг засурмити в сурму, Півень розмахнувся, як усі, на повну відкриту руку і вгатив варяга кулаком у черево.

Варяг зігнувся навпіл, затискаючи пальцями своє черево. Він, напівзігнутий, підчапав до таці і зішкріб із неї все собі в капшук.

А дядькові Півневі знов довелось іти через Подільську Браму до водограю і обмивати своє спотворене, розпухле лице.

Малий не пішов за ним. Він сидів на румакові і тримався за пакіл дубовий.

Хлопчик знав, що дядько відмиється і причапає знов на Бабин Торжок.

Ще буде змагання коней.

Що ж дядько поставить в заставу на кінських змаганнях?

Лишилась тільки печенізька шабля.

СРІБЛО ТА ЗЛАТО

Всі судна, що творились тут на березі Глибочиці, мали в своїй основі довбанки-моноксили. На них потім нарощували дошки.

А цей човен був набірний. Основа всього - рівний, як струна, дубовий киль - він хребет і опора всіх інших частин човна. Вгору від киля відходили ребра-шпангоути, плавко вигнуті, мов роги велетенських луків, і утримували напружені тонкі й предовгі дубові дошки. А корма і ніс однакової висоти зводились круто вгору і увінчувались фігурним різьбленням.

Малий спинився на половині гори і милувався спогляданням цього розбійницького човна.

«Завдовжки буде вісім з половиною косих саженів. А завширшки - півтори сажені», - подумав Півник.

Коли він виміряв довжину човна кроками, і все ствердилось, він аж запишався, що так точно визначив!

І не зчувся, як над ним виріс високий чоловік у шкіряній безрукавці, стягнутій широким пасом.

–  Ну що, горобчику, подобається тобі цей човен?

–  Я не Горобчик, я - Півник… Красивішого човна я не бачив. Просто казка!

–  Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги наші ні чорта не вміють робити, тільки мечами січуться та вряди-годи веремію здіймають.

–  А ти, господине, хіба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.

–  Я зі східного берега Бурштинового моря. Всі мої родичі - тільки рибалки. Але я дуже неспокійний, гарячий, - поволі і ніби трохи сонно говорив високий чоловік.
– Закортіло мені побачити світу, і втік я із варязькими купцями. І відтоді весь час із варягами на воді. Навчився в них човни будувати. Більше, ніж десять років витратив, а навчився.

–  А коли ж ти, господине, воював?

–  Ти на ці позначки, горобчику, дивишся?
– Він торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя.
– Це не з бою. В бій мене варяги не дуже брали - берегли. Бо їм була потрібна не моя сила й відвага, а моє вміння…

–  А хіба так буває, щоб не варяг творив краще від варягів їхні човни?

–  Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хіба не твій вуй виграв кінські змагання? Чи не так?

–  Так… Одначе кінь печенізький!

–  А хто цього румака печенізького натравив на вороного угорця?

–  Дядько…, - протягнув хлопчик і подумки додав: «Якби він не дав болотного зілля печенігу, хіба б він отак оскаженів?» А перед очима враз постала веремія на Бабинім Торжку. Курява, збита кінськими копитами і людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас і шалена музика.

Хазяїн вороного угорця поставив на кін три златника Володимира. Запала тиша.

І тоді дядько Півень потяг за вузду печенізького жеребця. І малий на ньому верхи.

–  Дядьку, що ти робиш?
– Зашепотів хлопчик, не здогадуючись зістрибнути на землю.
– Постав шаблю! Постав шаблю!!!
– Шепотів йому згори хлопчик.

–  Цить! Чим зітну голови татям?
– Процідив крізь стиснуті зуби.

Притяг коня під самий палац, де на галереї сидів князь із родичами і старшою дружиною.

Півникові з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впівоберта до якогось літнього воїна.

Ось він повернув суворе худе лице і, звівши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. І на якусь мить наче здивувався і ледь всміхнувся. Ще мить, і знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушності. Тільки очі пильно і зацікавлено стежили за низькою поставою дядька Півня.

Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову і голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден він вважати самого полового заставою?

Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Півня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях і спухлій брові дядька.

–  А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печеніга та йди по гриби!

–  Я на твоєму вороному поїду по опеньки!
– злостиво просичав дядько,

–  Як так, то зводимо!

Дядько скинув Півника на землю і зразу ж щосили скрикнув і протяг жеребця палицею.

Воїн оперіщив свого жеребця нагаєм.

За мить жеребці важко зітнулись грудьми, заіржали, розвіяли вихорами свої гриви і товкли, гризли, копали один одного.

Ось вороний відскочив від полового і побіг по колу межи розставленими возами.

Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити передніми.

Воїн навперейми вороному. Та, збитий з ніг власним конем, шкереберть полетів під воза.

Дядько Півень хотів перейняти свого обісілого печеніга, та й собі опинився на землі.

–  Біда! Помагайте, люди добрі!
– Заволав дядько Півень,

І йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку відігнали печеніга від вороного, а потім і спутали коней.

Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Півника, хоча Півник аж трусився від пережитого страху.

Бо він не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кілька разів скажені тварюки вдарялись об мур поруч малого, тільки дивом не розтовкли його на мокре.

Бо кінь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Півневі, тільки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.