Перунові стріли

Першим Півень поцілив конюха-печеніга. Крижем розкинувши руки, печеніг завалився біля багаття. Син перевізника кинувся по гатці на другий берег протоки. Але в трьох кроках від берега він перечепився. Дзизнула тятива, і він з розпачливим зойком сів на хмиз.

Печеніг теж завивав біля вогнища.

Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливські стріла вп’ялася йому межи лопаток. Стріла не звичайна, а вилочка.

Лише гонець після першої стріли впав плазом на землю і відкотився від багаття у смоляну тінь.

–  Волосе, Волосе!
– на повен голос благав Гречин.
– Витягни мені стрілу. О-о-о-о-о-о!

– волав він.
– Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе!
– Він простягав руки в бік густої чорної тіні.
– Молю, благаю тебе, Волосе!

І зразу ж туди одна за другою свиснули три стріли.

Спочатку Півникові, що споглядав усе з висоти на вербовій гілці, здалося - стріли поминули ціль.

Бо з трави високої ніякого звуку. Тільки Гречин скиглив, та стогнав син перевізника. Печеніг біля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.

Аж ось в останніх спалахах тахнучого багаття побачив Півник, як заколивались вершки трави і над ними звівся княжий гонець. З лівого плеча в нього стирчало зламане древко стріли, А в напруженій правиці кривавим блиском дзеркалився меч.

І зразу ж дзизнула тятива, і стріла вп’ялася в зап’ястя правиці. З відчайдушним прокльоном, із смертельним зойком розпачу він випустив меча. І підняв лівою рукою правицю, з якої стирчала стріла. Він не зміг стояти і впав на коліна, наче п’яний. І вже зубами намагався вирвати стрілу з рани.

Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.

Хоча Півник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брів до острівця.

Тільки Півень виник на острівці, тої ж миті в нього з темряви просвистіла стріла. Півень падав навзнак і хлопчик бачив, що стріла вдарила дядькові в скроню.

Чи то вітерець повіяв, чи то жар до підсохлого хмизу підкрався, затахле вогнище спалахнуло і вибухло роєм сліпучих іскор.

З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.

Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.

Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.

–  За кугу! За кугу!
– крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.

А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.

І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.

–  Ой, мамо, мамо!
– скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.

–  О-о-о!
– застогнав розпачливо на дні човна Лях.

Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.

У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить - розчинився у чорній теплині ночі.

Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.

Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.

Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив - він бачив, що щось камешиться, і чув звук.

Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.

–  Принеси вогню і хмизу!

–  Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…

–  Швидко! Бо небавом світанок!

Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.

–  Що там?
– спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.

–  Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять - всю траву, куди руки сягають, повидирав…

Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.

Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.

У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.

Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

–  Назирай за ними. Тільки почнуть повзти - бери і тни отут!
– Дядько показав на підщелеп’я печенігу.

Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.

«Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?», - подумав Півник.