Перунові стріли

А вранці і сонця ніхто не побачив - все огортало руде запинало степової пилюки.

Та Варяг витяг свій чарівний рожевий камінь. Покрутив, покрутив ним на всі боки.

–  Виймати кітвиці! Вітер змінив шлях нам на користь!

Швидко витягли кітвиці і розпустили вітрило. А на кітвицях витягли цілий сніп слизької, гостро пахучої морської трави. Малий почав перебирати пасма трави. І з них вискочив сірий прудкий крабик і - швидко-швидко поспішив боком, боком по беседці. Півникові дух перехопило - наче рак без хвоста! Малий прихопив за одну ногу крабика і підняв його вгору.

–  Дядьку! Дивись - яке диво! Наче рак та ще й без хвоста!

Тут з жмака трави виповзли ще два крабики, зовсім малесенькі.

–  Тихо, не галасуй…, - спадаючим голосом заблагав соколятник, що досі був прив’язаний до щогли.

У дядька Півня обличчя було без кровинки після нічної гойдалки. Але він взяв себе в руки і зробив вигляд, що йому цікаві ці морські сотворіння. А малий вже подерся через беседки до Варяга.

–  Дивись, мій господине! Які морські рачки химерні! Без хвостів і повзають боком!

–  Це не раки, а краби. І хвіст вони мають. Хвіст вони до гузна притискають. Випусти їх у воду. Нехай ростуть. Вони виростають, як тарілка. Їх треба у морській воді варити. Смачно. Але болотяні раки є краще смакувати…

Вітер задував рівно і потужно. Тепер залога підняла кольорове розписне вітрило. Поступово світлішало. Але ще все навколо огортало сіро-рудою югою.

Варяг знов витяг камінь. Дивився на небо. Потім заплющував очі і нюхав вітер. То однією, то другою ноздрею. Після того закріпив стернове весло міцними линвами у потрібнім звороті. Поставив до нього дядька Півня. А сам вмостився на беседці. До схованки не пішов.

–  Сонце чистий стане обідати. Тоді я кінчу спати. Мене ніхто не чіпати!

Все стало, як сказав Варяг, - яскраве сонце виплило із рудих пасм куряви. Та каламутні хвилі ще гнало рівними лавами. Хвилі ще пінились білими гривами.

Варяг прокинувся. Загадав усім поїсти, напитись, а трохи згодом сісти за весла. Коли ж взялись до веслування та ще й під напнутим мальованим вітрилом, то летіли як на крилах до найдальшого міста Русі - бойової фортеці Тмуторокані.

Все розрахував хитрий Варяг. Підійшли до таємної і славетної Тмуторокані в золотих променях вечірнього сонця. Коли сонце почало швидко спадати до небосхилу, малий видерся по вантах на рею. Тому він перший і побачив і світлий берег урвистий, і фортецю з білостінними заборолами і вежами. Але не могли стіни, вежі, верхи церков і божниць Тмуторокані вразити хлопчика. Бо приплив він із матері городів Руських - златоверхого Києва. А от кораблі, що стояли перед фортецею просто приголомшили малого.

Перш ніж причалити до хвилерізу, їхній човен мав пройти між кількома ромейськими вітрильниками. Ці кораблі-дромони були такі великі і так глибоко сиділи у зелених хвилях, що змушені були кинути кітвиці подалі від берега. Малому дух перехопило від такої сили кораблів і їхньої величі. Він примостився на вершку щогли. Але щоб побачити, що робиться на верхній палубі велетня-дромона, йому довелось стати навшпиньки на реї.

На другий корабель-дромон, який вони обминали, піднімали кодолами степових скакунів з поверхні здоровенного помосту на човнах. Бородаті дядьки в спідницях щосили тягли линви. А ними кермував невисокий черевань у блакитному плащі. Він забігав до кодоли то з того боку, то з іншого боку, перехилявся через фальшборт до людей на плоту. І все кричав, кричав і розмахував руками, тицькав пальцями і комусь сварив кулаком. Тільки його одного і було і видно і чутно на палубі. А на плечі в товстуна сиділа дивна невеличка рудувато-сіра тварина із гнучким предовгим хвостом. Щоб пліт із скакунами підійшов упритул до корабля, весла прибрали. Тому й варязький дракар проходив близько від дромона. На той час коня дивної золотавої масті вже підтягли до борту і обережно попустили на палубу.

Товстун схилився через борт до плоту і побачив на дракарі Варяга. Варяг неквапно підвів свої білі очі і підняв розчепірену велетенську п’ятірню. В цей же час хвостате створіння, що здавалось спочатку Півникові худющою химерною кішкою, повернуло мордочку до хлопчика. І він ледь не відпустив линву-штаг і не гепнувся вниз! На нього дивилось людське личко, наче якої старої бридкої баби, та ще й з сивою бородою на вилицях. Це сотворіння показувало хлопчикові язика і махало, ну зовсім як товстун, людською дитячою ручкою!

Варяг хрипко прокричав кілька слів на дромон. Згори, з палуби йому затеркотіли якоюсь дзвінкою мовою. Товстун, ніби забувши про інших коней, що теж чекали підйому, все кричав і кричав Варягу, поки його геть не стало чути. Бо Варяг не сказав ані притишити хід човна, ані затабанити. То й човен-дракар поволі і плавко наблизився до довжелезного дерев’яного причалу на міцних дубових палях.

Тільки вони знайшли вільне місце серед невеличких вітрильників і причалили, як з’явились княжі люди з портової залоги і митники. Вони спитали, хто головний залоги. І коли Півень показав їм княжий знак, дуже здивувались. Але досить чемно розпитали, хто він і його залога і з чим прибули. Тоді один із стражів поспішив до фортеці. Інші мовчки стояли. Всі чекали без всяких розмов та запитань.

Стало темно. Запалили смолоскипи і повісили на стовп глиняний ліхтар із товстою свічкою. Від яскравого світла смолоскипів темрява стала ще чорніша. А на смоляних хвилях застрибали, заколивались відблиски вогню. Півник побачив, як із чорної глибини на світло вискочила велика зграя малесеньких рибок. Рибки то зблискували дзеркальними стрілками, то розчинялись в чорній глибині. З ними вилетіли на поверхню, вже як справжні стріли, довгі і вузькі рибини з роздвоєними хвостами. Вони неслися з блискавичною швидкістю по самій поверхні, а то й вистрибували вгору, наче справжні зелено-срібні стріли. Хлопчик тільки крутив головою за ними.

–  Цей риба сарган звати. Швидкий плавець. Цей риба тут дрібний. У Нормандія він два рази більший і кращий стрибунець. Смачний!… Хочеш я його спіймаю остями?

Варяг витяг із козуба дрібні ості, наче густий гребінь із крицевих гостряків. Настромив на держак довжелезний і тонкий. Тільки зручно прилаштувався біля борту дракара, як почулося на початку пристані лунке гупання по дошках. Із темряви об’явився посланець.

–  Іди, хто старший! Князь кличе.

Тоді дядько Півень наказав сокольничому взяти золотавого сокола. Дядько Півень оглянув свою одіж, обтрусив від рудої пилюки свою кунячу шапку і з місця, мов коза чи заєць, вистрибнув із човна на дошки пристані. Всі тільки рота роззявили. Оцей, зовсім парубчак за лицем, не тільки старший залоги, а й спритник такий, що жоден із присутніх тут з ним не позмагається… З помосту пристані дядько Півень простягнув сокольнику-помитчику руку і просто вирвав його нагору з човна. Ця міць молодика вже й Варяга здивувала, проте він тільки скинув праву брову і пожував свої сухі вузькі вуста.

Варяг віддав малому дрібні ості на довжелезнім тонкім держаку:

–  Пробуй ти колоти сарган!
– а тоді дядькові Півневі.
– Я з вами ходити. Раптом світлий конунг спитати про степ і водяна дорога? Це конунга Містіcлава земля. Йому буде звіт, коли конунг спитає…

На таку предовгу і значну промову Варяга дядько Півень тільки знизив плечима і кинув через плече:

–  То й ходи з нами, воїтелю!

Стражі високо підняли смолоскипи і погупали разом із киянами по довгому причалу. Тільки глиняний яскравий ліхтар лишився висіти на гаку на стовпі.

Звичайно ж, світла стало менше, ніж зі смолоскипами, проте і на відблиски товстої свічки припливала дрібнота. І зразу ж за нею вистрибували зелені, лискучі, довгоморді саргани.

Півник ледь спромігся підняти довгий держак остей що вище над водою. І опустив рвучко вниз. Але удар вийшов і не точний, і не такий блискавичний, як було треба. Заважкий, як для нього, держак ледь не потяг його за собою у воду. Він забив коліно і обдер лікоть об дошку. Після невдачі віддихався. Взяв держак остей до середини. Але тепер верхня частина перетягувала назад у човен. І вдруге Півник ударив по найближчому саргану. І знов не поцілив по стрімкій рибі. Знов забив, тільки друге, коліно. Та ще й обдер зап’ястя лівої руки до крові. Зупинився і почав висмоктувати рану, щоб спинити кров. Відчував, що підступають сльози. Та не від болю, а від того, що всі на нього дивляться і бачать його невдачу. І воїни-варяги, і страж тмутороканський, що підійшов перевірити ліхтар, і моряки з інших лодій. Все це люди чорновиді, у якихось чорних і рудих кошлатих гунях, у високих гостроверхих шапках повстяних.