Перунові стріли

–  Зрада…, - прошепотів Півник і сів просто в мочарину там, де стояв.
– Вона… тебе… зрадила…, - плакав хлопчик.
– Скарби тут десь на острові. Вони пливли по скарби… Тут на острові… Десь тут…, на острові!…

–  Зрозумів! Ти пильнуй їх! Тільки зніметься веремія, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вістрям, а ріж, як теля - попід скилицею, як би косою різав! Ніж у тебе добрий!

Сам побіг назад межи верби і вмить вилетів звідтіля охляп на коні, але при зброї.

І, тнучи п’ятами кобилу під ребра, пустив її по вузькій болотній стежці…

Півник йшов поволі до верб і ледь не спізнився. Бо Лях підкочувався до жилки, що єднала напнутий самостріл і ретязі Гречина. Гречин з розкритим ротом не міг вимовити ні слова, закам’янів, задубів, як жаба перед вужем.

Півник, ще не прийшовши в силу після шаленого бігу, тремтячими руками витяг із купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.

Звів над головою і опустив на плечі Ляхові. Потім по голові бив, по руках, по череву, по ногах.

–  Відповзай, відповзай, відповзай!!!

Сили в малого ще не відновились, але кий був замашний, з якогось південного дерева, наче залізний.

Лях пробував закритись зв’язаними руками. Лях перевернувся на черево.

Півник важко підносив кий і гатив полоненого по хребту, по ребрах, по голові.

Він обісів геть і не усвідомлював, що кричить і проклинає Ляха. Наче в хворому маренні він змахнув києм і вдарив по ногах Ляха, Той сіпонувся, наче в корчах, і зачепив жилку від самостріла.

Стріла свиснула, продерши Півнику сорочку під лівою пахвою, чирконула по шкірі, обпікаючи гарячим болем, але, втративши свій напрям, вп’ялася в плече гінцеві.

Він не зойкнув, не захрипів. Тільки шарпонувся усім тілом і провис на линві.

Лях теж заціпенів, увесь закривавлений і потовчений. А Гречин і син перевізника стукотіли зубами зі страху.

Малий враз утратив усяку цікавість до полонених татей і лють відпустила його.

Зовсім забувши про обережність, вийшов з укриття. В кінці стежки побачив вершника і коня на поводі. Попереду коней ішли троє.

Двоє дівчат і простоволосий сутуловатий чоловік.

Півнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присів під крайньою вербою. І тільки прихилившись спиною до стовбура, відчув біль у лівому боці. Помацав у пазусі і побачив на пальцях густючу липку кров.

Вид крові пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гірко.

Якраз і дядько пригнав двох дівчат і вимоклого перевізника.

Побачивши, що з гонцем, Півень кинувся до малого.

–  Ти?!!
– І торсав його за плечі, аж малий клацав зубами і гикав.
– Ти, дурню?!!

–  Чоловіче!
– заскиглив Гречин.
– Малий не винний! Це он той, проклятий, все!…

–  Ага!… - вигукнув дядько.
– Зрозумів! А цього за що ти змордував?!! За що?!!

–  За що, за що?… За те…, - сонно проказав Півник, вмощуючись у високій шовковистій траві під деревом.

Ніщо не могло збадьорити Півника. Він спав.

Крізь сон чув голосіння доньки перевізника, плач служниці, стогони поранених, хрипке благання перевізника.

Потім був гуркіт, лайка Півня, благальні голоси дівчат. А за тим їхні завивання й прокльони, крики, голосіння.

Наче пахло спаленим м’ясом.

Прокинувся Півник вже верхи на коні під вечір, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Півник порахував коней. Дев’ять. Він з дядьком їхав на половім печенігові.

У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високім коробі, на якихось шкіряних паках, пов’язаний, наче спійманий вовк, скорчився Гречин. Він, скільки міг, відхилив лице від двох голів людських - печенігової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної крові, наче смолою замазані.

–  Дядьку!
– знов забила Півника пропасниця.
– Це ти чи я?!!

–  Він сам себе погубив! Коли я звільнив його з пут, він витяг з чобота різака і штрикнув мене в груди. Дурень! Я його відпускав, бо всі мене благали, а він хотів мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!

–  А ті?! А ті?!!

–  Я їм вуха пообрізав. Як у Письмі сказано: «Око за око, зуб за зуб»!

–  А Онуфрій казав мені, що треба підставити другу щоку, якщо тебе вдарили по одній…

–  Нехай мене Бог вибачить!
– тричі перехрестився Півень.
– Каюсь, забув, забув.

–  А дівкам теж?

–  Ні, лише Ляху і сину перевізника,

–  А… А що тепер будемо робити?

–  Як доїдемо до шляху великого - біжи до своїх скоморохів. Скажи їм, що дядькові допомагав коней шукати…

–  Дядьку, а як ти звільнишся тепер? Ти ж Ляха не встеріг, виходить, ти його відпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.

–  Ха-ха! Мене князь відкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкрадені скарби.

–  Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!

–  Це княжий скарб. І не годиться ні мені, а ні тобі туди заглядати.

–  І ти не подивишся?

–  Ні, Півнику. Це майно нашого господина.

–  Ой, а я так хотів подивитись на княжі скарби! Так хотів!!!

–  Ні, Півнику. Нам цього не можна!

–  Дай, я хоч на печатку подивлюсь!

–  Дивись! Це нам з тобою можна.

Півник скочив з коня і видерся на колу.

Гречин лежав якраз на коробі, де печатки підвішені.

–  Посунься!

–  Не можу… Розв’яжіть мене…, - заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле і пашіло жаром.

Півник напружився, вперся ногами в стінку короба і зіштовхнув Гречина з місця.

Ось вони, важкі свинцеві печатки.

Покрутив у пальцях, потримав на долоні.

На однім боці був карбований чіткий княжий тризубець, на другім боці трохи зім’ятий воїн зі списом у правиці і щитом при лівій нозі.

Тінь впала на хлопчика.

Над ним височів широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи - такий широкий, м’язистий, грізний навіть у своєму повстяному ковпаку.

Він вийняв з в’язанки товсту стрілу і ткнув у вишкірені зуби гінцевої голови.