Пiд тихими вербами

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

–  Ой!
– скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

–  Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

–  Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

–  А ти ж, кошеня дряпуче!
– скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки.- От же тобi! В неволi!..

–  У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!..- казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

–  Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. "I де вона в бога, оця ясочка, взялася?" - шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

–  А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно,- дiдусь не велять! А що?

–  Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

–  От! А ти менi знову руки крутитимеш?

–  Iди, iди,- я не дам,- казав дiд.

–  Ну йди ж!
– закликав i Зiнько.

–  А не займеш?

–  Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу,- сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку.- Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

–  Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди?
– сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

–  Поки справився дома - та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

–  Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.

–  Земля - мати,казав вiн,- шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

–  Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

–  Аби розумно та по-божому,- вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось,- через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника,- з нею вертався й дiд до села.

Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти - до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.

–  А батько питались,- казала Гаїнка,- чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? "Нi,- кажу,- i вiн до дiдуся пiде…"

–  Яке ж там дiло?
– цiкавився Зiнько.

–  А хiба я знаю? Казали - дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.

–  Гаразд.

–  А що, сину,- питав дiд Дорош,- який хлiб?

–  Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

–  Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,- зведуться люди нiнащо!
– бiдкався дiд.

–  А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

–  А як же їй силу вертати?
– питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:

–  Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля - тим i не родить! От що!..

–  Хiба земля жива, дiду?
– спитала Гаїнка.

–  А ти думаєш - нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.

–  Та чого ж вона гнiвається?
– спитався, усмiхаючись, Зiнько.

–  Того, що її не шанують! Вона - наша мати, вона - свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.

Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.

–  Нi, дiду,вiдказав Зiнько,- тут не в тому сила.

–  Ат!
– перепинив його дiд.- От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.

–  Адже й євангелiя - книга,- сказав Зiнько. Дiд розсердився:

–  Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежцi вiд поля почулася хода.

–  Батько, батько йдуть!
– скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.

–  Здоровi, тату! З недiлею.

–  Здоров, сину! I тебе з недiлею.

–  I ти тут, Зiньку? Здоров!

–  Здоровi, тату!

–  А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.

–  Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?

–  Нехай же згодом,одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя: