Пiд тихими вербами

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

–  Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

–  I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо,- сказав Зiнько.- А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

–  А неправда ж!
– палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку.- Я читала недавнечко "Катерину"… читала й спiвала її.

–  Як то - спiвала?

–  А так - дивлюся в книжку та й спiваю.

–  А на який же голос?

–  А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi - чужi люди,

Роблять лихо з вами.

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

–  А що, гарно?

–  _ Ще й дуже.

–  Невже?

–  Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

–  Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

–  Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

–  _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

–  Весело їм… гуляють!..- промовила Гаїнка.

–  Може, й тобi хочеться до їх?
– спитався Зiнько.

–  Ой, нi!
– вiдказала, хитаючи головою.- Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

–  Справдi?- спитав Зiнько.
– А буйного доброго -намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

–  Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

–  Зiньку, ти?
– озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

–  Я, Васюто,вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

–  А я заходив до тебе,- думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

–  На пасiцi в дiда Дороша були.

–  Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

–  Кажи!

–  Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду,дак i поговоримо.

–  Гаразд. Бувай здоров!

–  Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

–  Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

–  У мене син образований!

Сам робив, а "образований" син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи "бутiлками", штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й "паджак з iскрою", так вiн сам його звав.

–  Яка ж у йому iскра?
– питалися промiж себе дiвчата.

–  А що рябенький…

З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик - гострий,кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його "образованость" та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

–  Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

–  Хах-ха-ха!
– реготалися парубки.

–  Їй-бо - не я буду,одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

–  Тю на тебе!
– озвавсь якийсь парубок.- Вона ж чуже подружжя!

–  Вот - пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась,моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi - го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла - первий сорт!

–  Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести?
– спитав Васюта, ставши проти його.

–  А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє- переп'янство йздєлаєш, чи как?

–  Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш!
– сказав сердито Васюта.

–  Хто - я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

–  Да й тi на вас плювали!
– доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

–  Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну - одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

–  Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

–  А знаєте, хлопцi й дiвчата,- не вгавав Васюта,- я навчився нової пiснi, та й ловкої!

–  Ану-ну! Якої?
– загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

–  Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях,- нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма,- гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

Закладає руки в бруки

Та й говорить, што вон пан,-

Розсмотрiвшись хорошенько -

Настоящий шарлатан!

–  Ха-ха-ха!
– загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

–  Ти будеш менi шарлатана притулять?
– скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

–  Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!..- казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту.- Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний,- отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.