Писар Східних Воріт Притулку

«Мої почуття схожі на осінь, - думає Ізидор.
– Такі ж гарні, такі сумні… Мені ніколи не загрожувала сірість буденного існування: вона сама від мене відсахувалась. Я хотів би бути щасливим, як мої батьки, такі собі Філемон і Бавкіда, занурені у вічний буколічний сон. Але земля не розступилася, щоб дати мені місце. І я потягнув у безвість із собою Настуню, котра теж могла б жити спокійно в селі, що його вважали „щасливим у Бога“, бо там ніколи не проливалася кров у битві, лише часом моровиця косила старого й малого. Я не став героєм, а втікачем, як у пісеньці Міньйони. І що б ми робили у справжньому Парижі, а не у витворі нашої уяви? Не може бути, щоб там не знайшлося місця. Якась кімнатка під дахом, або ще краще - у старенькому будиночку, що вгруз у землю, з товстелезними стінами, з вікном у садочок, звідки лине запах жасмину. Дзиґар, що тихо цокає, книжки, свічка на столі, тепла пічка, двері, в які ніколи не постукає лиха звістка. Заховатися цілком від ворожого світу, який нам не перемогти, уникнути зарази фальшу, хижацтва, заздрості, заволодіти мудрістю. Не ради вселюдського поступу, а задля власної душі. Кожен мусить виплекати в тиші власну зрілість, щоб не стати дрібним червивим яблуком, падалицею. Слави й достатку сягнути легше і швидше, але Настуня не хоче цього від тебе. Ти дивився на пишних панянок, що проходжувалися бруком, але очі їхні не бачили твого серця, лиш не надто модну одіж сина сільського священика. Якби не було Настуні, може, ти й запалився бажанням завоювати одну з тих пещених м’якеньких ручок, оздоблених делікатними золотими перстениками.

Буває, іноді ловиш себе на думці, що знаєш людину, яка стрілася тобі на вулиці: знаєш, куди вона йде, бачиш шлях її по житті, аж до смерти. А все тому, що стрівся не з людиною, а машиною в живім тілі, яку ще в колисці завели ключиком, і от вона собі ходить серед інших, каже, що це її доля, а майстра, який зробив її, називає Богом. Серед тих ляльок-машин є адвокати і крамарі, панни з посагом, панни без посагу, злодії, жовніри і навіть священики. Замість того, щоб плекати у собі душу, вони полишають її як непотріб, боячись, щоб хтось не розпізнав їхню окремішність і не подивився скоса. Дивно, а що ж би сталося? Хіба то велика втрата не бути прийнятим до товариства упирів та відьом? Що вони заподіють тому, хто обведе себе святим колом любові? Хіба що не дозволять сісти поряд себе за столом. А щезли б ви!..»

– Дивно, - спинився Ізидор.
– Чому воно мені досі болить? Я ж у Притулку…

І у вухо йому знову зашепотіла циганка: «Є такий край, синку, де можна забути про горе й біду. Ти його знайдеш скоро, хоч він дуже далеко…»

І ось він вийшов з шпиталю в чужій країні, в незнайомому місті. Цвіли й осипались яблуні коло гарненьких чистеньких будиночків, куди б його не пустили далі брами. Не було куди йти, і він згадав про Притулок, відчувши, що, хоч би якою дорогою він пішов, вона однаково його туди приведе. Вибрав тиху вузеньку вуличку, наприкінці якої стояла криниця для всіх спраглих. Він напився з неї води. Далі було важче: стали боліти порушені рани. У лісі він заснув і проспав аж до ночі. Йшов не одну таку ніч, тихий і байдужий до людей, аж доки не побачив дороговказ, на якому було написано «Притулок». Був певний, що і Настуня з ним іде, хоч бачив її лише у денних снах, але чи були то сни? Останнього дня вона дорікнула: «Лишаєш мене саму!» А він сів просто на пісок і заплакав. «Не плач, - сказала Настуня, - я буду дивитися за тобою далеко-далеко, доки можна буде видіти».

…Ізидор спинився і побачив внизу Долину, де жили інші мешканці Притулку. Над хатинками, що ховалися серед золотих садів, підіймалися рівнесенькі стовпчики диму. Від усього віяло спокоєм і миром. Де-не-де тишу порушував крик півня чи гавкання собак. Незрима сила тягнула його туди, але інша - стримувала.

Те місце, де він перебував зараз, було ніби пограниччям. Там, унизу, поволі зникали спогади, не боліли рани, там ніхто не цікавився тим, що привело його до Притулку, і там він змирився б з тим, що

НАСТУНЯ ЗАГИНУЛА, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ПОТЯГ, ЯКИЙ ВІЗ ЇХ ДО ПАРИЖА, А ЙОГО, НЕПРИТОМНОГО, ВРЯТУВАЛИ У ШПИТАЛІ, І САМЕ ТОМУ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАСТУНІ, ВІН ПОТРАПИВ ДО ПРИТУЛКУ.

І таким великим був його подив через те, що з пам’яті зійшов туман, що замість болю він відчув полегкість. Не треба покидати Притулок, щоб шукати Настуню, бо її немає вже у тому світі. Той світ без неї - ніщо, аморфний клубок ворожнечі, лукавства, беззахисності і відчаю.

…На пагорбі майже не залишилося хмизу, щоб розпалити вогонь і гріти над ним руки, коли Джон Сміт зрозумів, що пройшов якийсь відтинок свого життя у Притулку й наблизився до нової межі. Хтозна, може, за нею будуть інші межі. Не те щоб пагорб із капличкою втомив його. Просто він упокорився владній і неминучій зміні пір року. Не так, як у дитинстві, коли в холоднечу дужче хотілось їсти і батькові побої ставали болючішими. А коли він нарешті утік, залишивши позаду дитинство, яке не пізнав по-справжньому, то пори року злилися для нього в якусь жовто-сіру каламуть, бо не було над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого.

Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби - ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває - чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…

І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала - одна прозора й глибока, інша темна і пласка - і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:

– Сенс життя - у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.

Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?

– Це - як спрага, яку не вгамуєш, - продовжує Старий, - твоя спрага.

– Як моя?

– Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.

Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.

Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.

Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:

– Це - Притулок?

– Так, - трохи розгубився Антон.

– А тут багато дітей?

– Та ні…

– Я рада. Мене звати Христинка.

Антон не знав, що робити далі.

– Я - писар Антон. Може, посидиш трохи?

Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.

– Ти, певно, змерзла?

– Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?

– Так.

– То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!

Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:

– О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?

Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:

– Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.

– Це зовсім не обов’язково.

– Чому?

– Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?

– Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.