Писар Східних Воріт Притулку

Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?

Почнемо з того, хто щойно вирушив у мандри: Лікаря Якова. Його переслідував Диявол, якому він на п’яну голову продав власну душу. З юридичного погляду ця угода не дійсна. Але коли йдеться про Диявола, то він не зупиниться ні перед чим. Та й хіба затьмарена свідомість - не та сама свідомість, тільки затьмарена? Рано чи пізно, знесилений втечею, виснажений людським нерозумінням. Лікар би помер. Він отримав усе, що бажав: свободу від людей і грошей. Йому не уникнути розплати. Дехто віддає душу Дияволу за дрібниці: скарб у тріснутому череп’яному горщику, посаду чи за силу володарювати над людьми. Ця плата не змінює його убогої душі, тому з нею легше розлучитися. Але у випадку нашого Лікаря вартість душі зростає. Власне, у самому акті смерті нічого поганого немає. Душа розлучається з тілом; спершу їй незручно, незатишно, але з часом це минає. Але коли Диявол забирає душу в рабство, чинить над нею всілякі насильства, не пускаючи до світла, - це жахливо.

От що сталося б з Лікарем, якби він не знайшов шляху до Притулку: смерть і довічна неволя. І мусить минути багато часу, перш ніж оновиться кров, зітреться пам’ять про пережиті нещастя.

Це - не шлях каяття. Нікому не потрібні наші сльози, а нам не потрібне прощення. Тому й молитви у Притулку зайві, бо ти сам - ніби молитва, переповнений довірою до себе і до всіх світів.

За давніх часів у Притулку був монастир, і це, мабуть, мало сенс, бо монастир, коли він достатньо захищений зовні й зсередини, є прообразом Притулку. Він захищає людину від інших людей. Однак, відмовитися від себе, померти за життя, замурувавшись у стінах, покластися на милість Невидимого, Грізного і Милосердного - не кожен на це здатний. Як можна відмовитися від себе, не знаючи, від чого ти відмовляєшся, - тобто, не пізнавши себе? Не може пуп’янок троянди переродитися в жолудь.

Отак Притулок прилаштовувався до потреб людей, а не вони до нього. Занепадав, відроджувався… Ніхто не знає його меж, тільки ті птахи, які літають дуже високо. Люди в Притулку різні: а між ними і нерішучі, і вперті, квапливі і нетерплячі, яким для того, щоб пізнати себе, треба пізнати увесь Притулок, виміряти поглядом і ногами, аби вгамувати вічний неспокій. Тому кожен прокладає у Притулку власну стежку, створюючи карту, яка теж існує в Бібліотеці, як і історії про те, що могло трапитися, але не трапилось. Отож, карта Притулку складається з таких стежок. Вони свідчать про вдачу мешканців, але не більше. Наприклад, Антонова стежка поки що коротка і проходить рівною, обжитою і доглянутою землею, а от у Лі вона часом провисає у повітрі, незрима для ока. Так птахи бачать стежки у небі, прокладені іншими птахами. Стежка Джона Сміта цурається людей: її вабить гора, чагарники, місця, де зрідка зустрічаєшся з людьми. Такі стежки бувають у тих, хто змушений змалку платити за кожну хвилину свого життя.

Притулок - величезний, і в ньому багато стежок. Було б помилкою вважати, що війни, голод, стихійні лиха в тому світі сприяють його розквіту. Ба більше, це було б блюзнірством. Ніхто, зрештою, не провадив такої статистики, хіба що давно, коли Притулок був ще надто залежний від того світу. Важливо лише те, що ти приходиш сюди і обираєш собі життя, не надто легке, але доволі довге, щоб виправити всі помилки.

Хіба життя Писаря Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем, і чи може він стати колись байдужим до них, не маючи власних страждань? Він бачить на обличчях прибульців відсвіт смерті, тінь беззахисності. Якби він сам це пережив, то, можливо, серце його наповнилося б зверхністю і він зустрічав би кожного з усмішкою вищої істоти. Тоді прибульці витратили б рештки сил у боротьбі з цією погордою ще на порозі Притулку, втратили б останній скарб, яким володіли: гідність.

VI

Ця зима могла б стати такою ж напівсонною, як і всі зими Антона. Через тиждень випав сніг і земля під ним почала змерзатися. Взагалі зими в Притулку були доволі тихі й не дуже холодні. Від вітру захищав мур, і часом Антон відчиняв Ворота й дивився на пустелю, ледь припорошену снігом, бо вітер не давав йому влежатися. Тому сніг не мав нагоди розтанути й напоїти водою пісок. Смутний то був краєвид, де непомітно змінювалися пори року, потрохи позичаючи атрибутів з одного й другого світів. Нереальний, сказав би той, хто побачив його уперше, але не Антон, котрий знав, який на смак і дотик пісок, що вітер шпурляв йому в обличчя. Цей пісок засипав поріг, і він змітав його, викидав за Ворота, як те, що не належить Притулку. Цей пісок - то пил людського існування, частки мертвих тіл, речей, міст, що стали прахом, чиїсь висохлі сльози, піт, кров, попіл спалених душ, свідок тріумфу Смерті. Мертве ховає у собі живе. Як у загадці Самсона про лева і бджіл.

Антон завжди мив руки після того, як вимітав пил чи просто дивився на нього. Пил не завжди був однаковий: міняв колір, іноді навіть приємний, коли сходило сонце. Сходило воно у тому світі, а заходило, можливо, у Притулку. Так було б справедливо, хоч сонцю байдуже, кому воно світить. І зразковим Писарям теж мало би бути однаково, кого вони впускають чи випускають. Певно, кожен Писар колись сягав досконалості у власному ремеслі, а сягнувши, йшов її позбуватися.

Тієї ночі, коли випав третій сніг, Антона щось збудило: може, сон, може, те, що сніг падав. Він прокинувся у хатині, що вже схолола. Серце калатало так, аж перехопило горло. Він не встиг навіть злякатися, коли це скінчилось і тіло скувала глибока слабкість, наче він дуже втомився.

У вікно було видно, як падає сніг. Він не міг бачити, чи той сніг вкрив землю, чи щойно почав падати. У голові не було жодних думок, у пам’яті - спогадів, якими він міг би заспокоїтись і знову поринути в дрімоту. Він болісно сприйняв цю порожнечу. Чомусь вона найбільше відчувається саме вночі, коли тіло сковане, припнуте ланцюгами сну, й потрібні величезні зусилля, щоб поворухнутись.

Усе це видалось Антонові якимось чужим, незнайомим. Він натягнув на голову ковдру, тремтячи від холоду й страху. Ковдра і сніг ніби відгороджували його від решти світу, але чи надовго?

…Але невдовзі він зрозумів, що йде. Це було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю. Попереду в різкому, гарячому сонячному світлі коливалися білі стіни й двері. Він намагався не випускати з поля зору тих дверей, щоб вони не зникли, бо це був сон, а у снах образи змінюються блискавично.

Антон наблизився до дверей і побачив, що вони із золота. Мусив напружити усю силу волі, щоб зрозуміти, як їх відчинити. Спочатку двері були лише гладеньким прямокутником, глибоко зануреним у товсту стіну. Він вирізьбив ромб посеред дверей, завіси, схожі на ті, що бачив у кожних дверях, замок. Але цього було не досить, щоб їх відчинити, і Антон створив ще клямку, зручно вигнуту для руки. Вона піддалася, коли Антон натиснув на неї. Він не дав сну покинути його, відчинив двері й побачив перед собою нічний сад, за яким виступали гостроверхі дахи будинків, а ще далі - зеленкувате небо, осяяне місяцем. Усе спало, і він відпустив свій сон, щоб перечекати до ранку…

– Знаєш, Лі, я бачив золоті двері. Ти не зустрічав колись таких?

На Антонових грудях сидів щиглик і чепурив пір’ячко. Лі дмухав на горня з гарячим чаєм, щоб швидше вистиг.

– Ти хворий, Антоне. Не говори багато.

– Ні, я не хворий! Чого б це я міг захворіти?

– Винен, мабуть, сніг, - знизав плечима Лі й продекламував співучим голосом: «Побачив сніг - і остовпів: як схожий він на день вчорашній».

– Як ти мене знайшов?
– хрипким від гарячки голосом спитав Антон.

– Де ж тобі бути, як не тут? У тебе гарячка, друже. Випий оцей чай. Коли над твоєю оселею не в’ється дим, значить, щось трапилося. Лежи, я тобі подам…

– А кози?

– Марфа їх подоїла. Їй це ліпше вдається. А коли прийде хтось із того світу, я його впущу.

– Золоті двері, - прошепотів Антон, зникаючи знову.

Він не хотів забути про ті двері.

З того снігу все почалося: хвороба Антона, його неспокій. Ритм життя порушився. Сніг відчинив перед ним золоті двері, але навіщо? Увесь час йому здавалося, що він забув щось важливе, що сталося перед самим снігом. Як тільки пробував згадати, від хвилювання починала нестерпно боліти голова.