Писар Східних Воріт Притулку

Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти - Писар Східних Воріт Притулку - це майже неможливо.

Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, - «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.

Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.

Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.

Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний - втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.

Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.

– Надовго до нас?
– спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.

– Не знаю, - посміхнувся Антон.
– Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.

– Постояльців, - виправив господар.

– Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?

– А можна дізнатись, для чого?

– Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?

Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:

– А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?

– Повернусь додому, звісно, - мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.

– Це неможливо!
– з болем вигукнув Леонтій.
– Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…

– …або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, - закінчив Амброзіус.

– Я кажу правду.

– У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.

– Навіщо?

Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.

– Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.

– У Притулку немає грошей, - через хвилю заперечив господар.

– Це не гроші, - відрізав Антом і сховав золото до кишені.
– Це - знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.

Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.

– Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.

– Чому?

– Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.

– Як це?
– не второпав Антон.

– Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.

– Чому?

– Ти мусив би це знати.

– Мене попросив Старий. І він знав, що робить.

– Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!

– Перестань, Амброзіусе!
– втрутився господар.
– Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?

– Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.

– Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?

– Можливо, він записаний у цій книзі. Можливо, він ходить у солом’яному капелюсі і роздає тістечка дітям, що сидять при дорозі. Можливо, це хтось із вас, тільки не хоче признатись у цьому. Або він уже покинув Притулок. Я шукаю людину, якої ніколи не бачив. Звати цього чоловіка - Генріх на прізвисько Кухар.

– Присягаюсь, це не я, - признався Леонтій.

– І, звісно, не я. Слухай, Антоне, ти мусиш знайти його якнайшвидше! Це дуже важливо.

– Хто я врешті-решт?!
– вигукнув Антон.
– Кожен може відчинити двері так, щоб не злякати прибульців, хоч вони пережили стільки, що їх важко злякати. Найгірше, що тепер я з кожним днем віддаляюся не тільки від Східних Воріт, а й від себе. Я й справді можу не повернутися…

– Він боїться!
– значуще сказав Амброзіус.
– Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це правда. Твій страх спершу зруйнує Притулок, а тоді вже тебе. Ти - не такий, як ми. Кожен прибулець боїться. Буває, минуть роки, перш ніж страх відпустить нас. Але й тоді немає певності, що він не вчепиться знову і не змусить втікати. Я був божевільним, коли потрапив сюди, а божевільні потребують руху. Це - єдині їхні ліки. Я вже багато років ходжу й розважаю людей. Їм від цього краще розкриваються очі, і вони починають цінувати те, що мають і що матимуть колись. Для людей дуже важливо, коли їх слухають. У тому світі їхнього голосу ніхто не чув, бо він був слабким. У тому світі я не міг би цього робити, бо він - місце смерті. І Притулок не дав забуття, але ніхто тут не хоче признатися, що йому боляче чи страшно. І знаєш чому, Антоне? Бо він має час, аби цей біль витік з нього по краплі. Стільки часу, скільки потрібно. Море! Але в тебе мало часу, щоб знайти Генріха. Він - не твій біль. Може, ти вже сьогодні його зустрінеш…

– Добре було б…

Антон розгорнув товсту книгу, схожу на ту, що залишилась у кімнаті коло Воріт. Тільки там він сам заповнював її сторінки чітким почерком, а тут доводилося вдивлятись у сотні карлючок постояльців. Він гортав книгу із самого початку. Амброзій з Леонтієм спостерігали за ним, і їм здавалося, що Антон робить це надто повільно. Поступово очі його звикли до химерних літер, і сталося диво: він побачив почерк самого Генріха!

– Знайшов! Генріх пробув тиждень…

Леонтій зазирнув у книгу: