Писар Західних Воріт Притулку

Симеон запалив свічку і сказав до вужа, що спав у старому чоботі:

— Мусиш тепер нам в ласку стояти, еге ж?

Мовив це не з гіркотою, бо сам іноді втручався у життя інших істот, щоб їх порятувати, а не використати. Симеон не міг бути лише частиною краєвиду. Іноді уявляв себе Писарем Західних Воріт, який шанобливо виводить пером імена людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Здавалось, навіть повітря тремтітиме, коли він відчинить двері у пустку, привабливу лише тоді, коли ціла земля прокидається після зимового сну.

Спершу Яків нічого не розумів у цій грі на вгадування. Про нього забули. Це б його не дратувало, якби він не поспішав. До того ж, у тісній хатині не можна було навіть витягнути натомлені ноги. Він погано обтрусив сніг з черевиків, і тепер той плавився на земляній долівці, перетворюючи її на болото.

— Волосина? — здивувався хлопець. — Не бачу…

Сліпий швидко обмацав пальцями гніздечко, вистелене пухом.

— Ось вона! Ця волосина належала старій людині. Сиве волосся завжди грубше.

— Але я нічого не бачу! Тут — темно…

— То запали ще одну свічку.

Нарешті хлопець розгледів волосину:

— Вона сива і довга. Певно, належала якійсь бабусі. Цікаво, що вона могла робити в лісі?

Яків почав тремтіти, бо сніг, танучи, намочив йому одежу. «Вони, що, бавляться у слідопитів?» — подумав він.

— Не конче. То може бути й чоловіча волосина. Старі чоловіки часом відпускають довге волосся. По запаху не скажеш, бо птахи в’ють гнізда весною, а це могло бути й позаторішнє.

Поступово і Якову стало цікаво, але господар раптом згадав про нього:

— Не лишитесь переночувати? Скоро стемніє.

А Яків подумав про ще один змарнований день. Як швидко він минув.

— Зимою рано темніє, — наче вибачався сліпий. — Біжи, малий, додому, а то батько розсердиться. Завтра прийдеш, добре?

— Обов’язково!

Ніхто не питав згоди Якова. Зрештою, якщо йому й не подобався прикрий земляний дух, що наповнював хижку, то принаймні зацікавив чоловік, який виявився дуже проникливим. Якщо інші прислухались до себе, то цей був усіма відчуттями спрямований назовні. Він заворожував, і дивно, як цей Нестор взагалі опинився у Притулку. Можливо, йому вдалося тут швидше від інших пізнати себе і забути про себе. Безперечно, тут кожен був особливим, бо Притулок не тиснув ні на кого, спресовуючи у сірий моноліт. Яків відчув, що міг би знайти собі друга, але то не була б дружба рівних. І це одразу ж підтвердилося.

— Не хотів казати при хлопцеві, що ти, поза сумнівом, Писар, тільки не знаю яких Воріт, Східних чи Західних. Узимку шукають легших шляхів, щоб не провалитись часом у яму чи покинуту криницю. Я знаю, що у мене тісно й вогко наче у льоху, та я недовго тут побуду. Скоро переберуся до міста. Вибачай за незручності. Тебе щось дуже важливе примусило покинути Ворота. Те, що важливе для Писаря…

— …Західних…

— …Західних Воріт Притулку, а, отже, важливе для нас усіх.

— Я хочу дізнатись, що могло об’єднати одержимого хлопця, дуже стару жінку та маленьку дівчинку, які не є родиною. Чому вони так поквапились покинути Притулок? Люди йдуть звідси, навчившись ремесла, зміцнивши власний дух, поборовши страх…

— …або просто померти, — тихо додав Нестор.

І Писар збагнув, чому той тут опинився: щоб продовжити собі життя, ось для чого. Одразу той чоловік став ближчим, бо був схожим на багатьох. У смертельно хворих поступово вивільнюється те, що називають безсмертною душею, і її стає видно.

— Бува й таке, — опанував себе Яків.

Він бачив, як вмирали люди. Він тримав їх за руку, тихо розповідаючи про Притулок. Останніх слів вони могли і не чути, але його голос лишався з ними. Часом був для них замість священика, коли не було часу кликати пособорувати. Сам він не зумів стати ні священиком, ні лікарем, ні вчителем, вважаючи, що йому забракне віри, милосердя і терпіння. Був одержимий бажанням знайти брата. І ось тепер він так само шукає трьох людей, бо вони викликали в нього подібні почуття. Можливо, що Яків і тут зазнає невдачі. Він дізнається про них багато, але головного не збагне.

— Дозволь запитати, — сказав Нестор, усе ще не випускаючи з рук порожнього гніздечка, — чому це так важливо для тебе? Що ти хочеш зробити з Притулком? Він змінився відучора. Я вийшов уранці й помітив, що сніг падає. А він не повинен був падати при таких прикметах. Я хотів піти з малим та Йосифом до міста.

— При чім тут я? — аж розсердився Яків. — Я, власне, не збирався йти. Мене намовив Симеон, що живе на березі озера. Сказав: піди по слідах, розпитай людей, але не мордуй себе здогадами. І що з того? Сніг, мабуть, знищив усі сліди, а ніхто нічого не знає…

— Ти не так мене зрозумів, або я розучився говорити. Послухай, Писарю, може, не слід тривожити отих трьох? Може, вони цього не хочуть? Ти ж не випитуєш людей, які до тебе приходять? Ти ж справжній Писар?

— Я чекаю, що вони мені розкажуть самі.

— Ось бачиш. І тут так треба робити. Може, ти волів би, аби тобі виливали душу?

— Ні-ні! — вжахнувся Яків.

Він сам ніколи не був з кимось відвертим, бо нікого не цікавила його особа. Лише батьки хотіли знати, що в нього на душі, аби вчасно знищити небезпечні прояви, які могли б поставити під сумнів їхні священні принципи. Але цей чоловік виявився ще гіршим: не бачив його обличчя, але бачив душу. І вона була йому байдужа. Яків не хотів продовжувати розмови. Треба було йти геть.

Нестор мовчав, та коли Яків поворухнувся, заговорив ніби до самого себе, як це буває з відлюдниками:

— Зимою я чекаю весни — весною тужу за осінню. Як ти гадаєш, коли найкраще звідси піти?

Голос його став лагіднішим. Цей чоловік ніби складався з двох частин: однієї твердої і холодної, як лезо ножа, а іншої — м’якої, делікатної. Такі люди, знав Яків, легко розчаровуються.

— Восени, — відказав Писар, подумавши, що до неї найдальше. — Правда, це не означає, що потрапиш там теж у осінь. Невідомо, куди взагалі потрапиш!

— Чому невідомо? — здвигнув плечима сліпий. — Із одного життя в інше.

— Ну, звісно. Вибач, але мені пора йти.

Нестор промовчав. Стало враз дуже тихо. Одна свічка почала чадіти і згасла. Яків подумав, що не варто знімати нагар, бо сліпому не потрібне світло. Він знав, що нічим не засмутив Нестора: той любив власну самотність, як і кожен в Притулку. Принаймні, тут від цього більше не страждають.

Писар став на ґанку. Небо було ще світле, трохи зеленкувате, і на ньому з’являлись перші зірки. Та й сніг білів. Восени ночі найтемніші. Чому він, власне, сказав про осінь, не уточнивши якої, ранньої чи пізньої, бо вони зовсім різні за настроєм? Натомість зима — втомлива і одноманітна. Тому посеред неї влаштовують різні свята. Різдво, наприклад.

«Ти прийдеш до мене», — подумав Яків із якоюсь сумною зловтіхою. Усі ті люди, яких він стрів сьогодні і ті, яких зустріне завтра, бачитимуть у ньому лише Писаря, майже священну істоту, яку не можна оминути ні злу, ні добру, ні другові, ні ворогу. Писареві Східних Воріт пощастило більше: він має видаватися щонайменше благодійником. Добрим у цій мандрівці було вже те, що Яків перестав на часину бути Писарем і встиг відчути, як це знати, що ти повинен колись відійти. Відчув це поруч з тим сліпим і смертельно хворим чоловіком, який щохвилі мінявся, як небо при заході сонця, і думки його лежали так глибоко, що ніхто не зумів би їх підняти на поверхню. От тобі й спокій, друже Симеоне, ось тобі ясність…