Писар Західних Воріт Притулку

Яків стояв перед каменем, на якому хтось дуже ретельно і довго вирізьблював слова, і камінь той був у Притулку, а він — ні. Може, десь з непрошеними батьками, яких було так багато, батьків, що не вміли ними бути. Бо хіба можна побільшувати нещастя у світі, прирікаючи власних дітей на вигнання? Вони вважали себе підвалиною суспільства, а насправді були бомбою, закладеною в ці підвалини. Бомбою лицемірства і ксенофобії. Коли бомби починають вибухати, світ стає справжнім пеклом, і бульдозери зрівнюють із землею халупки, зліплені з дикти й розплющених консервних бляшанок, аби побудувати на тому місці супермаркет чи автостоянку. Яків поглянув на попелясте небо, що починало жевріти на заході, а потім роззирнувся довкола. Мабуть, довго так простояв. Буває, мить стає схожою на вічність

У першому ж провулку він побачив молоду жінку, котра розкидала сніг, тримаючи лопату однією рукою. Це її він бачив уранці. Вона теж впізнала Якова і спитала, де той зупинився. Але той не зміг їй пояснити, бо, якби йому справді на цьому залежало, то запам’ятав би будинок Євтихія і Лавра.

— Мабуть, досить, — сказала дівчина, поглянувши на зроблену роботу, у якій не було сенсу, бо за годину новий сніг звів би її нанівець. — Скоро почнеться феєрверк.

— Де?

— Ідіть просто туди. Я прийду пізніше. Я ще не бачила феєрверку, бо тільки влітку прийшла до міста. Кажуть, що звідси вже недалеко до Західних Воріт.

Вона зітхнула, як зітхають діти, передчуваючи якусь приємну подію. Яків не хотів видати себе і лише кивнув. Він знав, що ця жінка колись прийде до нього усміхнена і спокійна, й без вагань вийде через Західні Ворота, ставши цілковитою протилежністю собі, Що потрапила до Притулку.

— До побачення! — сказала дівчина.

Вона дуже сподобалась Якову, бо розуміла, що йому не потрібна опіка, бо він любить усюди ходити сам, боїться питати і не хоче, щоб йому задавали питання. Вона не хапатиметься за соломинку, коли буде тонути. Або піде на дно, або таки попливе до берега. Вона вільна розпоряджатися власною смертю, і тому Притулок пригортає її до себе, щоб зберегти це коштовне життя серед інших життів. Яків був досвідченішим за неї. Жив у одному місці, потім у іншому, і переконався, що ніде людина не може жити гідно своєї безсмертної душі. Земля, що вона відвоювала від стихій та звірів, їй не належить, бо її не треба було завойовувати. Ця дівчина була схожа на весталку і мала викликати в оточуючих якийсь острах, небажання наблизитись. Вона не народилась на смітнику, це безперечно, але й не походила з тих чистеньких передмість, забудованих абсурдними фортецями і замками. Вона була з іншого, проміжного стану людей-сізіфів, котрі старіються і вмирають передчасно від тяжкої безсенсовної праці. Сестра тієї, що від безпорадності й співчуття опинилась на мосту, чий крихітний життєвий простір не вміщував великої душі. Якова охопило майже побожне почуття причетності до чогось позачасового й величного, а тим часом дівчина зачинилась в будинку, де одна віконниця була помальована на зелено, інша — на синьо, а вікно у мансарді на жовто. Забула лопату і Яків притулив її держаком до стіни.

Йому зовсім не залежало на тім феєрверку і вже ж не тішився, що подорож припала на оте свято, де буде багато людей і всім їм доведеться пройти колись через Західні Ворота. Писарю Якову було нестерпно доторкатися до чужої біди, однак вона завжди його знаходила, і врешті переманила до свого моторошного табору калік, шахраїв, наркоманів. Він ріс, як юний Гаутама, не знаючи нічого про страждання і смерть, і тепер побачив напрочуд виразно, з чого усе почалося…

Коли йому було сім років, а братові — одинадцять, вони знайшли серед старого мотлоху, який мати збиралась спалити на задньому подвір’ї, листівку від дідуся. На ній була зображена ялинка перед казковим будиночком, який вінчав флюґер у вигляді золотого півника. Підписана листівка була, як досі пам’ятає Яків, «Ваш тато і дідусь». Збоку було дописано адресу. Брат, мабуть, знав більше, коли запропонував: «Давай, знайдемо дідуся самі. Тільки нікому не треба казати!» — «А як ми його знайдемо?» — «Вулиця є на карті міста. Ти хочеш побачити свого рідного дідуся?» — «Так», — відповів малий. Він уявив собі, що дідусь живе в такому ж казковому будиночку, як на різдвяній листівці. Навіщо б він її присилав? Те, що мати з батьком приховували від них існування дідуся, його чомусь не здивувало. Отже, наступної неділі, замість школи, вони подались на пошуки. Це був дуже ризикований вчинок, але Яків ніколи не сперечався з братом. Той мав на нього великий вплив і брав провину на себе. Тепер Яків розумів, що брат ще дитиною відчував, ким були їхні батьки: замість благородних дерев із них виросли фанатичні покручі, наслідувати яких просто було неможливо.

Грошей у них вистачило лише на квитки в один кінець. Потім вони довго блукали вузькими вулицями, де неприємно пахло, будинки були напіврозвалені. Яків спитав брата, що сталося з будинками, і той відповів: «Здається, тут була війна». Бо сам не знав. Люди, які їм траплялись, здебільшого мали жовті, смагляві, або зовсім чорні обличчя і навіть руки. «Не бійся, — сказав брат, — ми вже майже прийшли. Знаєш, минуло п’ять років, може, дідусь живе в іншому місці, але, ми, принаймні, будемо знати. Так чи не так?» — «Так», — відповів Яків.

Дідусь жив у двоповерховому будинку. Вікна вкривала пилюка, а подекуди не було шибок. Яків злякався. У таких будинках, якщо й живуть привиди, то на них ніхто не звертає уваги: живі страшніші. Але хлопчики не дивились телевізора і не ходили в кіно, звідки, власне й дізнаються про такі речі, не пов’язуючи з ними зло, пекло і гріх. Їхні невинні вчинки — розбита чашка, непослух, неохайність — заслуговували геєни огненної. Наче ангел-охоронець супроводжував цих дітей у такому небезпечному районі. До квартири №4 вели дерев’яні двері з облізлою фарбою, на яких було прибито дощечку з ретельно виписаними словами «Майстер власного життя». Досить дивний напис не лише для двох малих хлопчиків, але й для дорослої людини із Західної Півкулі. Поки вони читали напис, двері раптом відчинились і на порозі стала дебела жінка, що тримала в руках пакет з чимось смердючим.

— Хто такі? — гримнула вона, прийшовши до тями.

— Ми прийшли до свого дідуся, — відповів брат, чітко вимовляючи слова.

— Тут немає ніякого дідуся!

— До дідуся Пітера, мем. Він тут жив, — брат простягнув їй листівку.

— Заходьте! — буркнула жінка й впустила їх до брудної кімнатки, повної поламаних стільців. — Старий помер три місяці тому. Він залишив мені у спадок цю квартиру. Ото його поламані стільці. Він їх лагодив.

— Він був майстром власного життя? — перепитав брат.

— Еге ж, він був порядним чоловіком, щоб там не говорили! Забрав мене зі шпиталю, коли я зламала ногу, і пустив до себе жити…

Вона схлипнула, а тоді сказала твердо:

— Вам не треба більше нічого знати. А стільці я сама відремонтую, як він просив перед смертю. У нього був бізнес — ремонт стільців.

— А чому на табличці написано «Майстер власного життя»?

— Бо ваш дід був ще й придурком! А тепер геть звідси, малеча !

Коли хлопці вийшли на вулицю, брат сказав:

— Вона, здається, п’яна. Чуєш, не смій казати, де ми були!

— Добре, — згодився Яків, тримаючи його за руку. Вони довго йшли мовчки.

— Про що ти думаєш? — спитав Яків.

— Я хотів би знати, що таке майстер власного життя. Може, я колись ним стану…

— А проповідником ти не хочеш стати?

Брат вилаявся. Яків не раз чув від нього погані слова, і вже звик.

— І я не хочу. Давай будемо майстрами власного життя!

— Давай!

Обом зразу стало веселіше.

— Запам’ятай, Якове! — урочисто мовив брат. — Нашого діда любили, хоч він був і придурком.

І обоє зайшлися сміхом.

Спогад про цю дитячу пригоду змусив Якова посміхнутись. То була банальна сімейна історія: дід покинув матір їхньої матері і його за це прокляли. Покинув, бо вона загризала його моралізуванням. Звісно, що потім дочка не пускала його на поріг. Дивна річ з проповідниками милосердя! Вони дивляться на чужі гріхи через збільшувальне скло, а власних не помічають. Милосердя, яке вибирає, то вже не милосердя, а лицемірство. З часом Яків трохи зрозумів, що таке бути майстром власного життя, але його дід, здається, був задоволеним, спокійним і щасливим, чого обом братам так і не вдалося досягти.

…Усе це виглядало так. На окраїні міста, у долині над замерзлою річкою, уже розпалювали багаття. Кілька багать на сотню чи менше людей. Яків уже давно не бачив стільки людей вкупі. Здалеку вони нагадували темних птахів, що присіли відпочити на снігу, але зблизька відчувався жвавий рух. Хмиз був заготований заздалегідь, може, вранці. Хтось розпалював вогонь, хтось спостерігав за цим, даючи поради. а віддалік кілька чоловіків натягували якісь мотузки довкола підпор з каменю і заліза. Яків чомусь згадав Гофмана, письменника, що любив описувати феєрверки, перед якими завжди грала музика. Там приготування відбувались у таємниці, в кущах темних розкішних садів. Секрети вогняного мистецтва зберігали цілі покоління майстрів. Втім, Яків, як і кожен мешканець Притулку, відчував лише той час, у якому перебував тут, нічого не знаючи про те, як він плине у тому світі. Ті уламки спогадів, які вони приносили з собою, дуже швидко починали нагадувати сни. Умившись з потічка чи криниці, вбравшись у чисту скромну одежу, прибульці втрачали відчуття реальності того світу. Найдовше трималась реальність особиста, але й вона усвідомлювалась, визнавалась за щось болісне, проте не фатальне.