Планета Фей

Рана на плечі найстрашніша, і, якщо діва виживе, то навряд чи зможе володіти скаліченою рукою. Потрібно зшити краї рани, але як це тут зробити? Єдина можливість зашити рану — це медпункт "Смерекового раю", але він не пам’ятає дороги. Остап випрямився, почувши тихий тріск гілок за спиною. Тепле вологе дихання торкнулося плечей — він обернувся і побачив великі коричневі очі.

Кінь! Срібногривий!

Нова порція вологої землі впала на свіжу могилу і скотилася на зелену траву.

Яма вийшла неакуратна і Томас міг би образитись, побачивши, де його збираються поховати, та у Дороті немає сили копати далі: м’язи судомить, руки здерев’яніли. Тарас зціпивши зуби тягне до ями чорний поліетиленовий мішок з тілом Селвінга.

— Вибач, що заставила тебе з простреленим плечем тягти його.

— Нічого, я розумію, що тобі страшно до нього торкатися.

— А як тобі яма?

— Нормально. Скоро копання могил на цій планеті стане нашою другою спеціалізацією.

Мішок перехилився через край ями і сповз на дно.

— Дарма ми не зробили розтину тіла. — Дороті почала засипати мішок землею.

— Навіщо? Причина смерті очевидна — перерізане горло і три рубані рани на спині. Не розумію, навіщо його вбили тут?

— Щоб налякати нас. Я... Ти просто не уявляєш собі, як я перелякалась.

— Уявляю. Я чув твій крик.

— Це перша смерть, яку я побачила живцем на цій планеті.

— А на Землі ти бачила багато смертей?

— Достатньо. Рік я пропрацювала в лабораторіях Далласького інституту, одного разу там поламався електростимулятор в кімнаті, де утримувався піддослідний шимпанзе. Мій співробітник, Річард Бургард, пішов його полагодити. Вимкнув прилад з мережі, знайшов перегорілі дротики і вирішив з’єднати їх вручну. Мавпа спробувала допомогти йому і натиснула на вмикач. Я лиш побачила, як Річард сповзає на підлогу.

— А звідки ти знаєш, що це мавпа ввімкнула стимулятор?

— Бачила сама.

— Я таким досвідом похвалитись не можу. — Тарас ногами зсував землю з країв ями вниз, кривлячись від шелесту мішка, на якого сипався ґрунт.

— Смерть Томаса перевершила усю жорстокість, яку я можу собі уявити. Це мене найбільше злякало. Дивно, що я не вмерла від переляку, побачивши його обличчя, і дивно, що зараз, у мене немає істерики.

— Твої нерви адаптувались до стресу.

— Його вбивця може зробити таке ж з нами. Чому вони так не люблять людей? Що вони хочуть довести цим вбивством?

— Я помітив, що вони особливо не люблять чоловіків.

Дороті зрівняла землю на могилці, відкинула лопату і почала втрамбовувати могилу зверху. Підошви її чобіт гепали по вологому ґрунту, залишаючи чіткі відбитки.

— Таке враження, що я топчуся по його обличчю. — вона здригнулася і відійшла на траву, злякавшись власних слів.

— Не вигадуй страшилок про могилу.

— Це не могила... це засипана яма з трупом на дні. За ним навіть ніхто не плакав.

— Люба, перестань!

Чому він сказав люба? Але нещирості в його звертанні Дороті не помітила, а, можливо, її й не було.

— Тарасе, я зрозуміла! — вона вхопила чоловіка за здорове плече. — Зрозуміла! Ми не виживемо на станції, вони знову почали знущатись над нашою психікою. І це вже не жарти, це смерть людини, яку я добре знала. Давай втечемо звідси! Небезпека живе на станції.

— Піти із "Смерекового раю"? Це безглуздо. У лісі чи на узбережжі ми зовсім беззахисні, там — їхня територія, а тут — наш дім.

— Не наш, бо ми на чужій планеті. Але ти правий, нещастя краще чекати тут. А, можливо, в лісі вони нас не знайдуть?

— Не знаю, та зі станції я збираюся потрапити не в місцеві хащі, а у фешенебельний готель на Землі. Ходи звідси, вип’ємо чогось прохолодного.

Цю затоку він вже бачив. Вона за сім кілометрів від гаражу катера, отже, за кілька годин втікач побачить "Смерековий рай", і тих, хто вижив там. Хочеться бігти, щоб швидше побачити їх, звичайних нормальних людей, щоб побачити і обійняти Дороті. За весь час своєї відсутності на станції він часто думав про неї, згадував, яка вона весела, усміхнена, які в неї гарні очі. Карі, сині чи може зелені? Як так, любити жінку і не пам’ятати колір її очей? Потрібно якомога швидше дійти до "Раю", обійняти Дороті і подивитись їй в очі.

Рухаєшся по лісі, переставляєш ноги, не падаючи тільки завдяки власній волі, незважаючи на своє бажання. Ти втомлений, бо звичайна людина, у твоїй душі — половина ненависті, половина доброзичливості. У будь-яку мить ти волею можеш підняти зі свого нутра силу, щоб випустити її назовні, вона є в кожній живій істоті, але лиш найдосконаліші з них можуть нею володіти. Це все він зрозумів у полоні. На жаль Томас не встиг увібрати в себе мудрість жорстоких фей, не встиг вижити вдруге.

— Боже, чому я повинна жити у цьому пеклі ще до смерті? — вологою ганіркою американка стирала кров зі скла.

Тарас мовчки сидів на кухні і дивився на жінку крізь шибку. Він бачив, що вона щось говорить, і показав рукою на свої вуха, мовляв нічого не чую.

Нарешті вікно сяє чистотою. Через кілька секунд Дороті ввійшла до кухні і витерла руки об рушник. Береговий дивиться на неї і посміхається, він завжди посміхається, коли відчуває, що треба щось сказати, але не знає, що саме.

— Знаєш, про що я мрію? — зараз запитає: "Про що?".

— Про що?

— Натрапити на знесилену фею і бити її, дубасити, гамселити!

— Ти б ніколи цього не зробила, навіть, якби мала таку нагоду.

— Все одно хочеться когось вбити, помститися за Томаса, за мої нерви, за твоє прострелене плече.

— Уяви собі, що їм в голову можуть прийти такі ж думки.

— Було б добре написати на стіні дні, які залишились до прибуття комісії СКЕУ, і по одному закреслювати їх. От тільки я не знаю точної дати їх прибуття.

— Мені здається, що ми схожі на подружжя американських піонерів-першопрохідців, які живуть в країні диких лісів, диких індіанців, диких звичаїв.

— Нам залишається посадити картоплю і кукурудзу.

— Я одягну ковбойського капелюха і почеплю на плече "вінчестер", замість овець і корів, заведемо козуль і оленів, і не захочемо нікуди звідси летіти.

— А як же напади ворожих племен?

— Це теж плюс. Між дикунками є симпатичні блондинки, і я зможу ходити "наліво".

— А мені в такому випадку доведеться займатися помстою з місцевим шаманом на брудних шкурах у закуреному вігвамі.

— Як приємно деколи отак помріяти про майбутнє. Ця розмова заспокоїла мене. А що ти скажеш про перегляд крутого вестерна з попкорном?