Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2)

– Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти?
– запитав я голосно.

Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.

Я не мiг стримати посмiшку:

"А, людська мова вас вражає," - подумав я,- то що ж ви скажете про спiв? "Серце красунi схильне до зради..." - заспiвав я арiю з "Рiголетто".

Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.

Я розлючено крикнув:

– Пустiть мене!
– рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.

Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.

"Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!" - промайнула в мене думка.

Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.

Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.

В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.

Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?

З годину я вагався, поки нарештi зважився.

"Все одно...
– думав я.
– Чи загину з голоду, чи отруюсь... А може, цi плоди мене врятують..."

Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно... Солодкий. Це - добрий знак.

"Нiчого не вдiєш, рискну!" - подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.

Без роздумiв я взявся за другий...

Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.

"Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога...
– мiркував я.
– Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати..."

Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.

Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.

Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.

– Тiкаймо, доки нiхто не зайшов!
– запропонувала Алена, як тiльки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далi, то швидше iшли ми лабiринтом печер i тунелiв, потiм побiгли. Пiдземнi примiщення були безлюднi.

– Мабуть, усi вирушили в якусь експедицiю...
– догадувалась Алена. Поспiшаймо, поки не повернулись.

Нарештi ми потрапили до широкого коридора, який змiївся через усi печери. Я вже радiв, гадаючи, що це й є головний вихiд з лабiринта, коли це перед нами почувся стукiт. Ми сповiльнили кроки i з хвилину прислухались. Потiм, наблизившись до повороту, зазирнули за рiг. Коридор вiв до величезного кам'яного храму.

– Повернiмось, - прошепотiв я. Алена не погодилась:

– До в'язницi повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь iнший хiд.

Ми зайшли до храму та й стали мов укопанi.

Бiля однiєї стiнки працювали квартянськi скульптори й художники, а на протилежнiй вже сяяли новi барельєфи й настiннi картини.

Художники працювали з таким запалом, що навiть не помiтили нас... Погляньте уважнiше на їхнi твори, друзi! Безперечно, ви будете так само здивованi, як i ми, - посмiхнувся Северсон.

На проекцiйному полотнi з'явився великий, розкiшний рельєф.

– Наша "Стрiла"!
– вигукнула Молодiнова.
– Поруч неї три фiгури... Хто ж це може бути?

– Потерпiть, зараз iтиме крупний план.

– Навратiл...

– Фратев...

– Молодiнова...
– пролунало майже в один голос.

– Саме так, - погодився Северсон.
– I хоч вашi профiлi, друзi, трохи спотворенi, ми також впiзнали вас з першого погляду.

На наступному знiмку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвiр'ї селища було зображено багато фiгур у скафандрах.

– Це надзвичайно!
– захоплювався Фратев.
– Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжнiй промисловий центр!

– Дiлком можливо, - погодився Навратiл.
– Однак що означають отi величезнi спiралi на пiвкулi?

– Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з лiтака поблизу "Нової Волги". Те ж пiдтверджують i пiрамiди з кулями на вершинах. А втiм, Нова Волга на рельєфi зображена також, - Алена привернула увагу вчених до хвилястих лiнiй.
– Погляньте сюди... I сюди...
– додала вона з посмiшкою.

– Цього не може бути!
– вигукнув вражений Навратiл, глянувши на дивний лiтак, що сидiв на кам'яних хвилях рельєфу.
– Адже це не схоже нi на один з наших допомiжних лiтакiв. I люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не вiдвiдували, та й скафандри мають зовсiм не таку форму, як нашi...

– Так, квартяни увiчнили таємницю, якої ми ще не розкрили, погодилась Алена.
– Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, якi перебувають на такому ж ступенi розвитку, як i ми.

– Чудесно! Дивовижно! В усякому разi, вони нам допоможуть вiдремонтувати "Промiнь", i ми незабаром скажемо Квартi "прощай", бурхливо виявляв свою радiсть Фратев.
– Тисяча громiв з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом вiдвiдати сусiдню планету?

Навратiл знизав плечима:

– Не знаю. "Дочекайся часу, як гусак квасу!" - посмiхнувся вiн. Завтра подивимось на це селище зблизька, тодi й дiзнаємось про все. А Кварту дослiдимо ще раз, грунтовнiше.

Северсон продовжував свою розповiдь: