Пластик

— Це лисе чудовисько не для тебе! — згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.

— Хі-хі, - відповідала вона.

– Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?

— Не я його вибрала, а він мене.

— Що? — не зрозумів батько.

— Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.

— Мене? — здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.

— Да-а, — солодко протягнув дядя Льоня. — Я — такий. Але це не має значення!

— Хі-хі, - почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.

Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.

Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.

— Валюшо, — гомонів у слухавку Ніколаєвський, — ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?

— Температура невеличка, нежить, — відповіла Валя.

— Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…

— Дякую, не треба, — перебила Леоніда Григоровича Валя, — я так, фервексом…

— Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! — благально защебетав Ніколаєвський.

— Усе правильно! — підтакував Культурний Ніколаєвському.

— Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.

На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.

— Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!

За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.

— Добрий день, — привітався він. — Батько ось передав, — простягнув він целофанову торбинку.

— Як люб'язно.

— Да, — зашарівся Ваня і став схожим на помідор.

У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…

«А груди…» — подумав Ваня.

— Е-е-е… може, чаю? — запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.

— Ага, — миттєво погодився Ваня.

— Ну, проходь на кухню.

Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.

— Чого дивишся? — запитала Валя.

— Так. — Гормони робили свою роботу.

— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

— Та чого? Нормально справи.

— Скільки ви вже?

— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.

— Хочеш мене поцілувати?

Ваня мовчав.

— Як хочеш, — з іронічною усмішкою сказала Валя.

Розмова не клеїлася. Щось обох сковувало, щось їх тримало. Ваня хотів піти, але не хотів. Валя хотіла, щоб Ваня пішов, але також цього не хотіла.

— Я піду, — сказав Ваня.

– Іди.

— Ні, я ще чаю, — зашарівся він.

— Добре, — індиферентно промовила Валя, але внутрішньо зраділа.

— А я ж удвічі старша за тебе. Ти ще хлопчик? — вона вже давно не боялася розмовляти на такі теми.

— Можна, я не відповім?

— Хлопчик, — констатувала Валя.

— Хочу! — раптом зойкнув Ваня.

— Що хочеш?

— Поцілувати.

— Ну поцілуй, — усміхнулася Валя й жадібно зиркнула на Ваню.

Ваня, намагаючись контролювати свої рухи, аби вони здавалися природнішими, наблизився до Валі і, ненароком перекинувши чашку й наробивши жахливого какофонічного грюкоту, поцілував й, але, злякавшись, влучив кудись не туди — кудись між носом та губами.

Валя розсміялася. Міцно обгорнула Ваню і, не вагаючись ні секунди, засмоктала у себе пів його обличчя. Бідолашному хлопчику на мить здалося, що у Валі з рота неприємно пахне, але здалося лише на мить, і він повністю віддався безвідповідальній і некерованій жінці…

Так сталося, що їхні відносини зайшли трохи далі, ніж планувала собі Валя. Ваня ж нічого не планував, а тому сама нагода зустрічатися з дорослою жінкою двічі на тиждень заради плотських утіх викликала у нього захоплення й заздрість до самого себе.

«У такі юні роки, — розмірковував Ваня, — з жінкою. З такою жінкою».

А от Маргарита була неготова до дорослого життя і врешті сама сказала, що невідомо скільки буде неготова. А Ваня був готовий. Більше того, він весь час думав про це, його тонкі душевні настрої принаджували до плотської любові, до пристрасті — до чого ще можна принаджувати? До космічних польотів — у сні та наяву. Усе в ньому стрімко дорослішало, хлопчик набував досвіду, жінка вгамовувала свою спрагу, життя тягнулося довго, немов карамель. Ваня відчував себе щасливим.

Іноді доводилось шукати конспіративні локації для їхніх зустрічей. Адже Валя мешкала з матір'ю, хворою сварливою сучкою, і зустрічатися у неї на квартирі було не завжди зручно. Отож, переговоривши зі своїм колишнім коханцем алкоголіком Валерою Марковим, Валя почала приходити з Ванею до магазину, де в підсобці стояло зручне ліжко, був душ, якесь тепло і клопи не так сильно докучали.

Валєра все це сприймав з розумінням.

— Я не проти, — казав він. — Я поважаю Валю, і Ваня хороший хлопчина, у них любов, ну… можливо не любов, але якщо двом людям добре разом, то яка, в дідька, різниця.