Пластик

Так і не розкривши конверт, я викинув його у найближчий смітник.

Можливо, там був лист, адресований мені, можливо — гроші, візитка, квитки у театр, спори сибірки, лотерейний білет, можливо — конверт був порожнім. Байдуже. Мене це мало хвилювало. І цей тип — він міг бути ким завгодно: коханцем, чоловіком, сутенером, названим братом, сусідом, водієм, Господом Богом. Байдуже.

І я був певен на мільйони відсотків, хоч і вистачило б ста, що все зроблено правильно! Я викинув конверт.

І я не повинен був відстоювати свої права на любов. У мене їх не було. Ані прав, ані любові. Я вірив не собі, а тому, що хотів би побачити у просторі свого відчуття, якщо у нього взагалі може бути якийсь простір. У цей вечір — уперше за чотири роки — я відпускав п. Легко й бездумно. Тоді мені було занадто мало років, щоб відчувати надзвичайно сильний біль, а тому сонце, дерева, квіти, вітер і навіть люди збуджували у мене незмірну радість і якесь приємне хвилювання біля пупка. Тоді я ще не замислювався над тим, що мені вже стільки років і що з кожним днем я втрачаю все більше і більше можливостей. Я взагалі не думав про вік. Попереду мене чекав безмежний світ, в якому для моєї скромної персони було відведено не останнє місце. Попри все я вірив у людей. Я не вірив тільки їй. Я відпустив й. І я був певен, що все зробив правильно. На мільйон відсотків. Хоч і вистачило б ста.

Червень 2007, січень — лютий 2008,

Київ — Черкаси