Пластик
Шрифт:
— От наволоч!
— Ну, життя таке було.
— Несправедливе.
— Що поробиш. Сад спочатку хотіли вирубати, але прабабка моя перед парторгом на колінах повзала, і сад таки залишили, а після НЕПу таки націоналізували, а й, прабабку, значить, разом із сином відіслали тигрів ловити.
— Як цікаво.
— Потім мій дід доглядав цей сад, це вже згодом, у шістдесятих, коли повернулися з поселень на Амурі, - тоді вже і я була маленька. І все дитинство провела в цьому саду. З наших вишень така наливка виходила, що весь район з'їжджався, аби скуштувати и, та у вісімдесят шостому наказали вирубати цей сад, мовляв боротьба з п'янством, але вже мати моя з батьком ходили просити за сад, і той таки залишили. А тепер цей узурпатор, мер наш, просто взяв і вирубав! Просто так, безжалісно! Вишенька від вишеньки, сказав він і віддав наказ рубати. Як я тільки не просила, як не плакалася йому, куди тільки не дзвонила… — по щоці Любові Андріївни потекла кривава вишнева сльоза.
— Нелюдь, —
— Що вдієш.
— Стріляти треба…
— Любити треба, — зітхнула Любов Андріївна й сіла в куток.
20
— Шановні співгромадяни та гості нашого славного міста! Друзі мої! — почав свою промову мер. — Я, — витримав він паузу, — хочу вам у першу чергу сказати, що маю за честь уже вкотре відкривати святковий парад, чи що там у вас сьогодні за планом. Я, чесно кажучи, у сценарій не вдивлявся, кгм-кгм, так от — у цей день, у День демократії, коли всі патріотичні сили згуртувалися навколо нас, чи як там взагалі кажуть… Коротше кажучи, що я цим усім хочу сказати… Мені, звичайно, не особливо приємно в цей день говорити про такі речі, але що вдієш… Просто так, щоб знали. За останні два дні в нашому місті відбулися два вбивства — да-а-а, шановні, не потрібно так охати! — два вбивства! Зухвалих і жорстоких. Убивства, які заслуговують бути занесеними до реєстру найжорстокіших убивств світу. Буду відвертим: мені абсолютно не шкода тих, кого вбили, більше того, мені абсолютно не шкода сімей тих, кого вбили, тим більше, один із членів сім'ї одного вбитого є головним підозрюваним, але він утік — ви собі уявляєте: взяв і випарився, немов плювок на асфальті, - і тепер знаходиться в розшуку, а тому підозри наші стають обґрунтованішими. Далі, що хочу сказати, я… ну, це так, щоб ви знали… вже знаю, хто вбивця, принаймні я хочу сподіватися, що це він. Не бійтеся, любі мої, вам нічого не загрожує, адже він тепер перебуває у клітці. У нього маніакальний психоз, і кращого місця для його перебування, ніж тюремна психіатрична лікарня, не придумаєш. Сподіваюся, незабаром він там і опиниться. Це угруповання молодих і зухвалих підлітків. Один — так-так, у клітці, а другого ще треба зловити, загнати його кволе тільце до мишоловки, яка неодмінно переломить йому його тендітний хребет. Не виключаю можливості, що смерті були скоєні на спір або програні в карти, можливо це нова сектантська течія — смерть із релігійно-етнічних мотивів, урешті-решт! Шановні! У цей день прошу вас бути пильними. Ні в якому разі не залишайте своїх дітей без нагляду, стежте за своїм сусідом. Можливо, якась сімейна пара смажить біля вас сардельки, сміється й жартує, але знайте, що в наступну мить замість тих сардельок на шампурах можете опинитися саме ВИ!!! Тому ми маємо стежити, щоб усі наші внутрішні органи відповідали переліку, а якщо і станеться якась оказія, — дядя Льоня підвищив голос, — себто казус, ми пропустимо кривдників через коліщата закону, немов гівно крізь гуся! Ми виколемо їм очі й випалимо тавро на їхніх білосніжних педерастичних сідницях! Ми змусимо їх жлуктати лайно з наших розпечених від ненависті анусів! Усе! — махнув руками мер. — Відпочивайте, любі мої…
І він зійшов з трибуни, залишивши величезний, кількатисячний натовп у мовчазному сум'ятті. Дехто намагався привітати промову оплесками, але їхні наміри були осуджені поглядами оточуючих, і навіть не через те, що промова викликала у них аж таку хвилю обурення, а тому, що оплески просто не відповідали загальному стану мовчазного сум'яття.
Коли дядя Льоня спускався, до нього, підстрибуючи, вже підбігав його ад'ютант, справжній ротмістр Олександрійського полку, із замшевим жакетом у руках.
— Ось, прошу, — простягнув він шерифу куртку.
— Здурів? У таку спеку.
— Вибачте, — відкозиряв ад'ютант. — А ще до вас проситься ваша донька.
— Ну, і де вона? А, ось моє янголя. Ну? Папа тебе уважно слухає. До речі, як я виступив?
— Неперевершено! — поспішив відповісти за доньку ад'ютант.
— Не тебе питаю, л-лакей. Маленька, — звернувся мер уже до Маргарити.
Маргарита була вдягнена у приємного блакитного кольору сукню з бантом на спині. Волосся вона обережно прибрала під газову хустину.
— Папа, — сказала вона. — Ти звір. Ти не людина, папа.
— О-па! — здивувався дядя Льоня. — Я не людина. Цікаво…
— Я… я стану його дружиною, і як дружина декабриста, піду за ним… За Ванею. І ти нічого не зробиш.
— Ти? Дружина декабриста? Підеш за ним? Куди? У тюремну психушку?
Дівчина не відповіла. Лише зашморгала носом і відвернулася.
— Ну-ну, шановна, поговоримо тоді, коли будеш вступати до університету.
— Я не буду вступати. Я ходитиму в траурі, - з викликом промовила Маргарита й побігла. Вона бігла і бігла, збиваючи об асфальт свої білі сандалики. Вона бігла далеко-далеко — так далеко, що батькові більше ніколи не довелося побачити свою доньку.
Дядя Льоня ж залишився стояти у мовчазному сум'ятті. У такі моменти, коли влада знаходиться в одних настроєвих широтах з народом, не повірите, від надміру почуттів хочеться плакати великими —
більшими за очі — сльозами!21
Я отямився зі страшенним головним болем. Довкола мене вирували аномалії та полтергейсти. Усе інше було вкрито густим і гарячим туманом мого сприйняття. Я насилу підвівся і глянув у натовп, який перебував у якомусь дивному, не характерному для нього, натовпу, мовчазному заціпенінні. До трибуни піднімалися товстуватий, але приємний чоловік років шістдесяти та худорлявий і підтягнутий також чоловік приблизно того ж віку. У першому я впізнав Леоніда Григоровича Ніколаєвського, професора Третього університету, а в другому — Культурного. Саме вони організували карнавал, який під ритми самба-румби має прокотитися хвилею цунамі по нашому місту. Ніколаєвський приготувався до промови. «Чорт, — подумав я, — навіщо воно все мені здалося, чому б не повернутися в кімнату гуртожитку, куди, напевне, незабаром має прийти Женя. Вона ж повернеться і побачить, що мене немає, розчарується, подумає, що я взагалі дебіл якийсь, що не можу всидіти на одному місці…» Але я відкинув ці думки і залишився спостерігати за подіями, яким судилося стати якщо не епохальними, то принаймні наближеними до таких…
Поки двоє професорів піднімалися до трибуни, у голові Ніколаєвського змагалися за право впливу на його свідомість чорт і янгол, два такі собі хрестоматійні персонажі людської совісті.
— Скажи їм усім, — казав чорт, — скажи, чуєш, скажи, що ти їх усіх ненавидиш, що у труні бачив усе це, скажи всю правду про Культурного, скажи їм, як ти ненавидиш Льоню, цього підступного і ницого виродка, цього куртуазного канібала, скажи, все скажи, а потім дістань із задньої кишені револьвер і всади півобойми у натовп і скільки зможеш — у себе.
— Ні-ні, стривай, — наперекір чорту благав янгол, — давай знайдемо порозуміння, ми ж дорослі люди, і нам досягти консенсусу легше, ніж досягти оргазму, і це неправда, що «Калашников» дієвіший, аніж словесні доводи. Так кажуть слабаки та невдахи, так кажуть люди, в душах яких оселився страх — давай, скажи їм, скажи, що любиш їх, що хотів би розцілувати їх усіх, і тоді ти відчуєш, наскільки легше тобі стане, яку силу ти матимеш, ну ж бо, перебори цього чортика, що сидить ліворуч…
— Слухай, ти, херувимчику, — озвався чорт, — не порушуй конвенції, не треба підмовляти Ніколаєвського проти мене, я ж не кажу йому, що дивися, оно цей янгол, він зануда й моралізатор, давай його запечемо з яблуками у духовці… Я просто кажу, що так і так — бери та роби то-то й то-то.
— Ну вибач, я забув, — перепросив янгол.
— Та нічого, все нормально. Це я так, щоб потім не забував.
— Та намагатимусь…
— Слухайте, ви, заткніться обидва! — не витримав Ніколаєвський і виперся на сцену.
— Сподіваюсь, ви хоч зараз триматимете себе в руках і не перетворитеся на маніяка, голубо моя? — запитав Культурний колегу.
Леонід Григорович неоднозначно посміхнувся.
— Товариші! — почав Ніколаєвський.
— Панове! — викрикнув хтось із натовпу.
Ніколаєвський зблід.
— Панове! — вступив Культурний, обережно косячись на Ніколаєвського. — Наш шановний мер Леонід Міхаелсович уже привітав усіх нас зі Святом демократії, із цим чудовим святом, із черговою річницею незалежності Північно-Американських Штатів, але й від себе хочу дещо додати… Ви ж мої хороші, ви ж мої любі! Подивіться! Подивіться на цих чудових артистів, на цю гаму кольорів і звуків, на цих віртуозів свого тіла та своєї душі, на цих неперевершених борців за право називатися справжніми громадянами демократичної України, за право жити, можливо, і з темним минулим, проте виключно зі світлим майбутнім, у якому на нашому шляху якщо і зустрінуться такі мутанти і монстри історії, як комуністична чума, шовіністична Російська імперія, фашистська диктатура, то лише у вигляді експонатів кунсткамери. Друзі мої! Брати і сестри! Подивіться на цих артистів! Усі вони сьогодні тут лише завдяки згуртованим діям Третього університету і кафедри суспільних наук, — якось невпевнено додав він. — Сьогодні вони, ці акробати, жонглери, клоуни, розважатимуть вас завдяки старанням, в першу чергу, мене та мого шановного колеги Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Далі я розповім більше, а зараз… Прошу, йому слово!
Натовп несміливо зааплодував, а все той же зухвалець викрикнув:
— Не забудь про «панство», дядя!
Ніколаєвський зблід ще дужче, його округле і пружне тіло напружилося всіма мускулами та жировичками, він рясно пітнів і швидко-швидко бігав очима по натовпу.
— Дякую, — невідомо кому сказав він. — Панство! Усе, що сказав Олександр Миколайович, відгонить дешевим пафосом та підлітковою мастурбацією.
У натовпі пронеслася лава здивування.
Олександр Миколайович утратив здатність не тільки говорити, але й рухатися. Він силкувався підійти ближче до мікрофона, сказати, що це ніщо інше, як непорозуміння, можливо, навіть, провокація, він хотів зняти зі сцени Ніколаєвського, зняти будь-яким способом, нехай навіть його грець ударить, нехай прорве якусь дамбу і затопить усе місто — тільки б він замовк, замовк цей жирний свиноподібний виродок, ця промарксистська наволоч… Культурний закипав.