По живу і мертву воду

— Ні, лікаря мені не треба. Але я змушена буду повідомити про те, що сталося, свого шефа. — Оксана вирішила добре налякати Вепра.

— Що поробиш, пані, що поробиш, — засмутився надрайонний. — Зрозумійте моє становище. Я буду говорити відверто, цілком відверто. Ми маємо мало досвідчених, добре підготованих людей. Доводиться все будувати на голому місці. І якщо хочете знати, в цьому до деякої міри винні й ви, німці.

— Я прошу вас… — Оксана гордовито підвела голову.

— Але ж ви не підтримали нас на початку війни з більшовиками, — з сумним докором сказав Вепр. — Ви заарештували наш уряд і найактивніших членів ОУН.

— Це вже належить історії! — відрубала Оксана.

— Гаразд, не будемо зачіпати історію, — поблажливо посміхнувся Вепр. — Але Малий повинен зрозуміти, що ми втратили дорогоцінний час, необхідний для організації державного апарату, підготовки людей і армії. Ми змушені брати різних молокососів, жовторотих хлопчаків і ставити їх на відповідальні пости. Ця безглузда й обурлива історія, в яку ви потрапили особисто… Нічого подібного не сталося б, якби Місяць мав хоча б таку підготовку й досвід, як ваш рядовий гестапівець. Ви, звичайно, знаєте, що сталося на залізниці? Сотнею, яка напала на ешелон, командувала відважна людина, але, людина, яка зовсім не розумілася в політиці. Я розумію ваше обурення — величезна втрата, ешелон з танками!.. Але прошу передати Малому, що сумний епізод, який відбувся біля Братина, — це випадковість, непорозуміння. Так, так, нещасний випадок!

«Невже хтось з оунівців здійснив на залізниці диверсію проти гітлерівців? — подумала Оксана. — Вепрові можна вірити, він жалкує, виправдується…»

— Так, але все ж таки… — суворо, нібито її не задовольнили пояснення Вепра, промовила дівчина.

— Пані, повірте, то була чиста випадковість. Ми на війні, а на війні можуть бути жертви й від власної зброї. Ми покарали винного за трагедію, покарали жорстоко. Колишній командир сотні засуджений спеціальним трибуналом і розстріляний як більшовицький агент, який пробрався до наших лав. Я особисто був присутній при розстрілі…

— Цей сотенний був дійсно зв’язаний з більшовиками?

Вепр кілька секунд обдумував відповідь, потім сказав рішуче:

— Ні, не був. Але це не має значення. Зараз ми перебуваємо в складній і важкій обстановці. Повірте, нам не так уже й легко переконувати темні маси в тому, що німці —. наші друзі, союзники. А тому ми повинні вдаватися до хитрощів: усіх, хто надумає повернути зброю проти німців, ми будемо звинувачувати у зв’язках з совітами, всіх будемо жорстоко карати як більшовицьких агентів. Обов’язково повідомте про це Малого. Передайте, що ми залишаємося вірними нашому союзницькому обов’язку. В нас спільний страшний ворог — совіти, більшовики. І ви. самі змогли переконатися в тому, що ми вже тепер проводимо з ними боротьбу й зазнаємо жертв.

— Пане Вепр… — почала Оксана, але надрайонний, ледь посміхнувшись, поправив її:

— Друже Вепр… Називайте мене — друже Вепр… З метою конспірації.

— Друже Вепр, ви згадали про жертви. Але що ваші жертви порівняно з тими, яких зазнають зараз на Східному фронті німецькі солдати, цвіт Німеччини, захищаючи Європу від більшовицько-азіатських орд? — Це була майже точна цитата з статті в газеті «Волинь», яку Оксана прочитала перед від'їздом.

Здається, Вепр розізлився, посмішка його набрала в’їдливого відтінку.

— Якщо Малий надіслав до мене пані, то я можу сподіватися, що вона розуміється в обстановці, політиці, й мені не доведеться пояснювати їй найпростіші речі?..

— Ні, не доведеться. Але питання про жертви я не вважаю простим.

— Всьому свій час. Я хочу запитати пані: чому німці раптом стали такими добрими до нас., оунівців? Ви випустили майже всіх арештованих оунівців, постачаєте нам зброю, даєте в наші військові школи своїх інструкторів, допомагаєте організувати службу безпеки…

— Цього вимагає політика, — не змигнувши оком, сказала Оксана.

— Чудово!.. Пан радник дуже розумна людина й знає, що він робить… Ми йому вдячні. Я ще про одне хочу запитати вас: де, на вашу думку, будуть перебувати радянські війська через півроку або, скажімо, через рік? Ми розмовляємо з вами відверто, чи не так?

— Я зрозуміла вашу думку… Малий намалював мені картину можливих подій.

— А він сказав вам, що німецьке військо змушене буде залишити цю територію й сюди прийдуть совіти?

— Це не виключається… Нам, можливо, доведеться зробити це з метою вирівнювання фронту.

По обличчю Вепра розпливлася відверто глузлива посмішка, але він відразу ж по-мученицькому скривив губи й тихо застогнав.

— Пробачте, — сказав він, млосно посміхаючись. — Свіжа рана. Це минеться… Ми говорили з вами…

— Про те, що станеться, якщо ми скоротимо лінію фронту, — нагадала Оксана.

— Ми говорили про те, що німці будуть змушені в недалекому майбутньому відступити, а сюди прийдуть більшовики, — нещадно уточнив Вепр. — Ось тоді ви, німці, скажете нам спасибі, бо в тилу совітів появиться армія ваших союзників. Врахуйте, ми дуже вигідна армія для вас. Це не те, що дивізія СС «Галичина», повірте. Ми не вимагаємо ні обмундирування, ні продовольства, нам потрібні тільки зброя й боєприпаси, якомога більше зброї і боєприпасів. Було б добре, коли б ми одержали від вас автомати, це найзручніша зброя для нас. Скажіть Малому, нехай не буде скупим, зробить для нас усе можливе. Все окупиться, запевняю вас — окупиться з лихвою. Як тільки фронт пересунеться на захід і ми опинимось у тилу більшовиків, ми почнемо активні бойові дії.

Вепр зціпив зуби, заплющив очі, очевидно, намагаючись затамувати біль, і продовжував, знизивши голос:

— Можливі великі операції… Так, так, не сумнівайтеся!.. Але в основному ми будемо дотримуватись тактики безперервних дрібних нічних операцій: будемо нападати на обози, невеликі групи солдатів, міліції, на залізничників, радянську адміністрацію. Вже тепер ми готуємо в лісах і селах добре обладнані схрони. Уявіть собі: вночі стрілянина, вбиті, поранені, а вдень — усе тихо, нікого нема. Налякані мешканці, будуть тримати язика за зубами — вони нікого не знають, нікого не бачили… В цьому відношенні ми будемо спокійні. Передайте Малому про те, що його порада повністю втілюється в життя: ми взяли на облік усіх людей у селах, які можуть мати симпатії до більшовиків, і безжалісно знищуємо всіх підряд. Решта буде налякана. Ніхто й не писне! Більшовикам потрібний буде хліб, продовольство — ми постараємося, щоб вони нічого не одержали. Кожний, хто добровільно віддасть податок, буде страчений. Ось тоді ви оціните своїх союзників і пожалієте, що мало допомагали нам.

Цього разу Вепр замовк надовго. Він лежав зціпивши зуби, з напівзаплющеними очима, то намагався посміхнутися, то здригався й кривився від болю.

— Будьте ласкаві, — Вепр простягнув до Оксани руку. — Там десь мій френч. Дістаньте з внутрішньої кишені жетон. Я дам його вам на всякий випадок…

Від шовкової підшивки розірваного, закривавленого френча надрайонного чути було легкий запах парфумів. Оксана знайшла в кишені два саморобних мідних чотирикутних жетони, подібних до гардеробних номерків.

— Візьміть один з них, який-небудь… Повертатися будете по нашому експресу. Це набагато безпечніше.

Це наш новий таємний вид сполучення і зв’язку. Ми організували декілька ліній. Це лінія на Рівне. За чотири кілометри звідси — хутір Вишневий. Там є одна хата під червоною черепицею. Господар — Андрій Дудка. Перший пункт. Досить тільки вручити жетон на першому пункті, і вас доведуть, довезуть, а якщо треба буде, то й на руках донесуть від пункту до пункту — до самого Рівного. Ніхто ні про що не буде запитувати, ніхто не посміє затримати — жетон це перепустка, документ, наказ. Ви прибудете до Рівного раніше, ніж поїздом.