По живу і мертву воду

— Мов казковий килим-літак… — посміхнулася Оксана.

— Так, мов килим… — тихо сказав Вепр і прикусив губу.

Оксана подивилась на його пожовкле обличчя, загострений ніс, помітила темну пульсуючу жилку на скроні, і раптом їй стало ясно, що ця людина вмирає. Чи здогадується Вепр, наскільки серйозне його поранення? Не схоже… Видно, він намагався обманути себе, бадьорився, але, без сумніву, кожне слово давалося йому нелегко.

— Чому пан радник дозволив стратити наших товаришів? — несподівано запитав Вепр.

— Він докладав усіх зусиль, щоб не допустити цього.

— Так. Він розумна людина. Але йому також важко… Я розумію. Не треба було цього робити, не треба… Нагадайте панові раднику, що ми продовжуємо розпалювати ненависть між українцями й поляками. Я готую дві великі акції.

— Але, власне, для нас, німців, користь від цієї ворожнечі невелика…

Вепр розплющив очі, здивовано подивився на дівчину. Оксана зрозуміла, що допустила помилку. Треба було якось по-іншому, більш тонко примусити Вепра висловитися на цю тему. Вона спокійно продовжувала:

— Я розумію, ворожнеча між українцями й поляками відвертає їх від боротьби з нами, робить неможливими їх спільні виступи проти нас.

— Не тільки це. Треба дивитися вперед. Ми заздалегідь викликаємо в поляків недовір’я, ненависть до радянських солдатів. Адже в радянській армії є багато українців. Я впевнений у тому, що Малий це також ураховує. Я навіть думаю, що для польського уряду в Лондоні теж вигідна ця ворожнеча. О, вони не хотіли б, щоб поляки зустрічали радянських солдатів з квітами, як своїх визволителів… То хитрі дипломати.

Голос Вепра ставав усе тихішим і слабшим. Він майже марив.

— Ви говорили про свої військові школи, в яких працюють наші інструктори, — нагадала Оксана. — Я повинна побувати хоча б в одній з них.

— Це важко. На жінку будуть звертати увагу. Але якщо пані наполягає, я постараюсь… Я можу вам організувати зустріч з інструктором. Він вам розповість. Нам потрібні такі люди. І зброя… Автомати… Автомати… Передайте Малому…

Оксані треба було одержати відповідь ще на одне запитання. Признатися, їй не терпілось якнайшвидше вийти з хати. Там, біля ганку, чекав її Тарас. Ось уже кого вона аж ніяк не сподівалася зустріти тут…

— Друже Вепр, ви вмієте міркувати як політик. Одне приватне питання. Припустімо, що росіяни переможуть нас, німців. На що ви можете розраховувати в такому випадку?

Очі надрайонного ожили, хитро заблищали.

— Цього ми не боїмося. Нам допоможуть Англія й Америка. Вони не захочуть пустити совітів у Європу. Побачите — Англія й Америка оголосять більшовикам війну. Ми налагодимо з ними зв’язок. Можливо…

Вепр не договорив, але Оксана зрозуміла, що він хотів сказати: «Можливо, зв’язок уже налагоджується». Коло замкнулося. Тепер Оксана знала, — про що йшла мова в третій шифровці. Але даремно розвідка союзників потурбувала радника й почала давати йому настанови. Експерт у східних питаннях далеко випередив своїх наставників і вже давно почав свою криваву гру. Вепр — дрібний пішак у цій грі. Його смерть не буде навіть помічена, в «друга України» знайдуться інші фігури. Гра йде на великий рахунок, на життя тисяч обдурених людей. Полковник Горяєв не помилився, відчувши в непомітному, здавалося б, чиновникові особливо небезпечного ворога, який діє непомітно, але підлою і страшною зброєю — хитро підготованими провокаціями.

— Де лікар? — розплющивши очі, з болісною посмішкою запитав Вепр. — Я вас прошу… Ви, напевно, голодні. Покличте сотенного Довбню. Він десь там, за дверима. Я повинен дати йому вказівки.

Оксана не встигла підійти до дверей, як Довбня вже з’явився на порозі.

— Привели лікаря? — стрепенувся надрайонний.

— Поки що фельдшер…

На обличчі Вепра з’явилося розчарування, кивком він покликав до себе сотенного..

— Друже, оця пані… — насилу вимовив він. — Ти мені відповідаєш за неї головою. Перше-ліпше її прохання, наказ виконувати беззастережно. Зрозумів?

— Зрозуміло, друже Вепр…

— Давай цього коновала…. — Вепр посміхнувся своєму жарту й простягнув Оксані руку. — Пробачте, я повинен перервати нашу розмову. Я скоро підведусь. Мені потрібна тільки добра перев’язка й день-два спокою. Ми ще поговоримо. Я все розкажу, поясню. Передайте…

Надрайонний випустив руку дівчини. Посланця «друга України» вже не існувало для нього. Боязко й жадібно Вепр дивився на захеканого товстуна, якого підводив до нього сотенний. Звичайний сільський фельдшер з ситим, придуркуватим і переляканим обличчям стояв перед Вепром, немов людина, яка здатна відгадати його майбутнє. Завчена посмішка зникла з обличчя Вепра. Широко розплющеними, застиглими очима він запитував свого оракула: «Життя чи смерть? Життя чи смерть?»

29. ВИБІР

Гранату кинув Карась… Це зробив він. Більше нікому. Ось коли розкрилася та небезпечна таємниця, що приховував у собі незрозумілий хлопець, якого привів у сотню Богдан. Як він зважився? Адже не в м’ячика грався, кидаючи гранату, знав, на що йде, чим ризикує. Виходить, припекло. Хто він? Совіт? Нічого не зрозумієш, розмовляє, як справжній волиняк. Де його підчепив Богдан? Богдан зник, ніби корова язиком злизала. Все має зв’язок з нападом на німців. Богдан зник, з’явився Вепр.

Степан вийшов слідом за Соколом на ганок. Обличчя в нього палало. Він відразу помітив Карася серед вояків, які товпилися на вулиці. Хлопець стояв біля тину, розмовляв з товаришами, а сам скоса поглядав на ганок штабної хати. Невже здогадався, навіщо ройового викликали до Вепра? Якщо здогадався, то чого чекає, на що надіється? Схоже на те, що Вепр накаже, а можливо, вже й наказав арештувати Карася. А хто потрапить до рук Вепра… Слід попередити. Нехай утікає негайно. Можливо, він усе ж таки не спав тієї ночі, чув розмову Юрка з Стефкою? Почнуть Вепрові хлопці його катувати — все розповість, шмаркач, згадає, що було й чого не було. І пропав Юрко… Треба попередити. Тільки як же зробити, щоб не помітили? Біда та й годі!..

Поки Степан вирішував, як йому треба вчинити, до штабної хати під'їхала підвода. На ній, крім візника, сиділо два незнайомих бандерівці й дві дівчини. Одна з дівчат — по одежі й на вигляд міська — трималась дуже впевнено, інша — сільська, з переляканими сумними очима — була схожа на арештовану. Ще не встигла підвода зупинитися, як один з бандерівців з похмурим і неприємним обличчям зіскочив на землю і, відштовхуючи всіх, хто не встиг відступити, вибіг на ганок і зник за дверима.

Карась тим часом опинився біля підводи. Допоміг злізти міській дівчині. Дівчина байдужим кивком подякувала йому, стріпнула пил зі спідниці й обвела суворим поглядом людей, які стояли біля хати. Степан помітив на її щоці й чолі змащені йодом подряпини. Тут з хати вибіг щойно прибулий бандерівець і шанобливо запросив міську дівчину йти за ним.

Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.

— Ану, допоможи…

Тарас негайно підскочив до ройового.

— Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.

Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.

— Слухай, ти… чортяко… — поривчасто дихаючи, промовив Степан, — Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…