Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом

4. Козацькі полки на Україні.

Весною Хмельницький розіслав лис­ти по цілій Україні і зак­ли­кав всіх вста­ва­ти на Польщу. Гетьманська сто­ли­ця Чи­ги­рин ніби за­кипіла людьми. Се­ля­ни й міща­ни, ки­да­ли все і схо­ди­лись до Хмельницько­го, се­ла і ху­то­ри сто­яли по­рожні. Міща­ни, шевці, кравці, пи­во­ва­ри, теслі - всі збіга­лись у ко­зацький стан. Навіть уряд­ни­ки з міст, радці та війти обст­ри­га­ли собі бо­ро­ди, за­пус­ка­ли ву­си по-ко­зацьки і прис­та­ва­ли до ко­заків. Тілько діди, жінки, дівча­та та каліки зос­та­ва­лись до­ма. Хмельницький розділив усю Ук­раїну на пол­ки, буцім-то як те­перішні гу­бернії, або повіти. Кож­дий полк звався по най­більшо­му місту в пол­ку, на-прик­лад чи­ги­ринський, чер­каський, пол­тавський, чер­нігівський. Кож­дий полк ділив­ся на сотні. Сотні сто­яли по се­лах, і в тих сот­нях ча­сом бу­ло по ти­сячі, або і більше ко­заків. Сотні діли­лись на ку­рені, де бу­ло по кілька де­сятків ко­заків. На півдні ко­зач­чи­на за­хоп­лю­ва­ла й зай­ма­ла землі до Бес­са­рабії й до Акер­ма­ну на Дністровім ли­мані, на півно­чі пол­ки обійма­ли землі по Го­мель і Дро­нин у Мо­ги­левській гу­бернії на Білій Ру­си, а Ов­руцький полк вго­нивсь да­ле­ко в Минське полісся. Най­ви­ща вдасть на Україні бу­ла те­пер у гетьманських ру­ках. Кру­гом йо­го сто­яла стар­ши­на: обоз­ний, що дер­жав у своїх ру­ках гар­ма­ти, оса­ул, че­рез кот­ро­го гетьман по­си­лав при­ка­зи, пи­сар, хо­рун­жий, що дер­жав у ру­ках військові ко­рог­ви. Над кож­дим пол­ком був нас­та­нов­ле­ний пол­ков­ник, і в йо­го пол­ку бу­ла та­ка са­ма стар­ши­на, як і ко­ло гетьма­на. Всіх на­чальників і са­мо­го гетьма­на ви­би­ра­ла і ски­да­ла, «ко­зацька ра­да». Але за часів гетьма­на Хмельницько­го в «Раді» мав спіл ввесь на­род, бо тоді і ко­за­ки й на­род ма­ли пра­во ви­би­ра­ти і ски­да­ти стар­ши­ну й гетьма­на.

В той час польське військо го­ту­ва­лось до бит­ви з ко­за­ка­ми. Ко­роль Ян Казімір нас­та­но­вив за при­вод­ця війська па­на Фірлея. Князь Єре­мія Виш­не­вецький знов об­ра­зився і по­ки­нув польське військо, але як про­чув про страш­ну си­лу Хмельницько­го, то сам приїхав і став під ру­кою Фірлея. По­ля­ки виб­ра­ли на Во­лині для бит­ви з ко­за­ка­ми Зба­раж і ста­ли під містом. На горі сто­яв міцний за­мок, під го­рою бу­ло місто, об­ко­па­не ро­вом. По­ля­ки ста­ли під Зба­ра­жем і по­ча­ли око­пу­ва­тись око­пом і на­си­па­ти ва­ли.

Хмельницький вис­ту­пив з Чи­ги­ри­на і по­ма­лу йшов на Во­линь. До йо­го прий­шов на поміч кримський хан Іслам-Гірей з та­та­ра­ми і навів з со­бою кримських та­тар в ко­жу­хах, ви­рер­ну­тих на­верх вов­ною. Прий­шли на поміч ко­за­кам і донські ко­за­ки - та навіть з Кав­казських гір чер­ке­си з чуп­ри­на­ми, по­зак­ру­чу­ва­ни­ми за ухо по-ук­раїнськи. Ту­рецький сул­тан прис­лав Хмельницько­му шість ти­сяч турків; кож­дий, хто хотів, прис­та­вав до ко­заків і не про­сив пла­ти, бо кож­дий знав, що по­жи­виться від ба­га­тих панів. Хмельницько­го військо бу­ло ве­ли­ке. По­ля­ки, по­чув­ши під Зба­ра­жем, що на їх іде та­ка страш­на си­ла, з пе­ре­ля­ку й по­опус­ка­ли ру­ки.

5. Польські окопи під Збаражем.

Двадцять восьмо­го черв­ня пе­ред са­мим св. Пет­ром, по­ля­ки сподіва­лись ко­заків під Зба­ра­жем що-го­ди­ни, а око­пи бу­ли ще не­го­тові. На св. Пет­ра, в п'ятницю Фірлей вис­лав виг­ля­да­ти на розвідки за­гін Сіраківсько­го. Тілько що він да­ле­ко од'їхав од окопів, як про­ти йо­го на зустріч по­ча­ла йти ве­ли­ка си­ла та­тар. За­гін Сіраківсько­го по­чав втіка­ти. Та­та­ри дог­на­ли йо­го і роз­би­ли до чис­та. Сіраківський лед­ве втік до Зба­ра­жа - і ска­зав, що Хмельницький от-от не­за­ба­ром бу­де під Зба­ра­жем. Як на то теж се­ред яс­но­го не­ба десь взя­лася ма­ленька хмар­ка; блис­ну­ла блис­кав­ка, вда­рив грім, пот­ра­пив у ко­рог­ву, що сто­яла ко­ло на­ме­та са­мо­го Фірлея, і роз­бив дер­жал­но. Це зда­ло­ся для всіх не­доб­рим зна­ком. Ко­ли од­ра­зу підня­лася ку­ря­ва; по­ля­ки по­чу­ли страш­ний крик та га­лас і по­ба­чи­ли та­тар. Око­пи бу­ли не­го­тові. Па­ни по­за­ка­чу­ва­ли ок­самитові ру­ка­ви своїх до­ро­гих кун­тушів, ки­ну­лись до зас­тупів і ко­па­ли цілу ніч, а все та­ки не око­па­лись навк­ру­ги. З од­но­го бо­ку, де був ста­вок, окопів зовсім не бу­ло. Аж тут на­су­ну­ли, як ті хма­ри, й ко­за­ки. Хмельницький гля­нув­ши, що око­пи не до­ве­дені до кінця, про­мо­вив: «спра­ви­мо-ж те­пер бен­кет ля­хам».

Зараз після Пет­ра по­ча­лися пе­редніше за війну герці: ко­за­ки й по­ля­ки вих­ва­чу­ва­лись на ко­нях і би­лися по­де­ку­ди по­оди­но­ко. В неділю пер­шо­го лип­ня, Хмельницький пус­тив на те місце, де не бу­ло окопів, та­тар та ко­заків. По­ля­ки по­пе­ре­ду од­тис­ли й од­би­ли їх: але ко­за­ки вда­ри­ли ра­зом з трид­ця­ти гар­мат, а та­та­ри по­си­па­ли на їх стріла­ми, і во­ни мусіли по­вер­ну­тись за око­пи. В по­неділок, дру­го­го лип­ня, Хмельницький післав га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Бур­лая з пол­ком до став­ка, де не бу­ло окопів. Сміли­во на­пав Бур­лай на польську і на угорську піхо­ту. Він пла­вав по Чорнім морі, за­во­ював Си­ноп, зав­да­вав стра­ху тур­кам в Цар­го­роді. Сміли­во Бур­лай заг­нав­ся в са­мий польський обіз. По­ля­ки пе­ре­ля­ка­лись і крик­ну­ли на Фірлея, що їм не мож­на би­тись з та­кою си­лою, і що тре­ба втіка­ти до Зба­ра­жа в за­мок. Один князь Єремія Виш­не­вецький, Лу­бенський дідич, не бо­явся. Грізно він крик­нув на по­лох­ли­вих панів, і во­ни при­тих­ли.

«3а мною, бра­ти, ко­му смерть лю­ба!» крик­нув він і ки­нув­ся на Бур­лая. Ко­за­ки по­да­лись до став­ка. Ба­га­то їх по­то­ну­ло; за­ги­нув і Бур­лай. Мо­ро­зен­ко ки­нув­ся по­ма­га­ти га­дя­ча­нам; але йо­го відби­ли; він сам лед­ве всидів на ко­ни і тро­хи не по­пався в по­лон, в не­во­лю. Хмельницький по­ба­чив, що не візьме польсько­го ста­на на­па­дом, і пос­та­но­вив собі обс­ту­пи­ти йо­го навк­ру­ги, би­ти з гар­мат і за­мо­ри­ти го­ло­дом. За од­ну ніч ко­за­ки на­си­па­ли кру­гом польсько­го ста­ну вал, вищий од польсько­го і пос­та­ви­ли на йо­му гар­ма­ти.

Рано третього липня ко­за­ки вда­ри­ли з гар­мат з валів прос­то в польський стан. Тоді по­ля­ки по­ба­чи­ли, що во­ни ду­же ши­ро­ко роз­тяг­ли око­пи, і дру­го­го дня око­па­лись дру­гим ва­лом ба­га­то вуж­чим, виг­на­ли за око­пи не­потрібні коні, а самі ру­ши­ли за ті нові око­пи. Тілько що во­ни ввійшли за нові око­пи, ко­за­ки ки­ну­лись за ни­ми вслід і на­си­па­ли ще ви­ще око­пи та знов по­ча­ли би­ти з гар­мат в по­ляків. По­ля­ки на­си­па­ли свої ва­ли ще більше, а ко­за­ки і собі на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що з йо­го мож­на бу­ло влу­чи­ти ку­лею со­ба­ку в польських око­пах. День і ніч ко­за­ки сма­ли­ли з гар­мат на по­ляків. Кулі си­па­лись, не­на­че град. Па­ни розібра­ли свої шат­ри, прик­ри­лись ко­рог­ва­ми, потім як нічо­го не по­мо­га­ло, по­ча­ли об­ко­пу­ва­ти се­бе й коней. Кож­ний пан ви­ко­пав собі яму та й сидів в ній як кер­ти­ця у норі. Тоді по­ля­ки об­ко­па­лись третій раз ще тісніши­ми око­па­ми, вже під са­мим містом; але як тільки во­ни ру­ши­ли з місця, щоб схо­ва­тись за но­ви­ми око­па­ми, ко­за­ки ки­ну­лись на задніх і по­би­ли ве­ли­ку си­лу по­ляків. Че­рез три го­ди­ни ко­за­ки й собі вже на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що як тілько кот­рий пан ви­су­нув го­ло­ву з своєї но­ри, ко­за­ки за­раз стріля­ли в йо­го. Ко­за­ки зовсім за­ко­па­ли по­ляків і місто Зба­раж. Щоб швид­ше заб­ра­ти по­ляків, Хмельницький ка­зав ко­па­ти під зем­лю ве­ликі но­ри, чи пе­че­ри, попід ва­ла­ми в са­му се­ре­ди­ну польсько­го ста­ну. По­ля­ки по­ба­чи­ли, що ко­за­ки чо­гось пе­рес­та­ли стріля­ти з валів, і до­га­да­лись: во­ни ста­ви­ли на землі мис­ки з во­дою і кла­ли буб­ни. В де­кот­рих місцях буб­ни гуділи, а во­да в мис­ках во­ру­ши­лась хви­ля­ми. По­ля­ки до­га­да­лись, по­ча­ли і собі ко­па­ти пе­че­ри на­суп­ро­ти ко­заків та й зди­ба­лись з ни­ми під зем­лею. Там в тем­них но­рах би­лись ко­за­ки з по­ля­ка­ми, на­че в пеклі.

6. Голод у польському таборі.

На ли­хо па­нам в їх місті по­ви­хо­ди­ли вся харч та по­жи­вок. При­вез­ти че­рез ко­зацький стан не мож­на бу­ло ні за що в світі. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ней. Ко­ли не ста­ло ко­ней, во­ни зби­ра­ли й їли здох­ля­ти­ну з тих ко­ней, що бу­ли постріляні. Жовніри зби­ра­ли їм в місті котів со­бак і ми­шей, а як поїли й це доб­ро, то зди­ра­ли з возів шку­ри, кра­яли на шма­точ­ки чо­бо­ти, роз­мо­чу­ва­ли в воді і їли. Де­котрі гриз­ли зу­ба­ми спек­лу зем­лю. Ко­за­ки на­ки­да­ли в во­ду трупів, і па­ни мусіли пи­ти во­ду з сук­ро­ви­цею. Нас­та­ла літня спе­ка. Тру­пи гни­ли і смерділи: їх не бу­ло ку­ди ви­во­зи­ти, не бу­ло де хо­ва­ти Ко­за­ки і се­ля­ни ще над­то глу­зу­ва­ли з панів, од­по­чи­ва­ючи на ва­лах:«А ко­ли ви па­но­ве, бу­де­те од­би­ра­ти чинш на Україні?» - кри­ча­ли се­ля­ни «от уже рік ми­нув, як ми вам нічо­го не пла­ти­ли, чом оце ви не за­га­дуєте нам на яку пан­щи­ну? Годі вам уже дер­жа­тись! Тілько дур­но кун­туші по­ни­щи­ли та со­роч­ки по­дер­ли, по шан­цях ла­зю­чи. То­го вам на­ро­би­ли ріжні здирст­ва, як оте оч­ко­ве, пан­щи­на, та су­хо­мельщи­на. От те­пер ко­за­ки доб­ре вам заг­ра­ли в дуд­ку!»

7. Бунт польських ли­царів і підступ Виш­не­вецько­го.

Пани по­ба­чи­ли, що їм до­ве­деться про­пас­ти, по­ча­ли про­си­ти у ко­заків ми­ра. Виш­не­вецький виїзджав з окопів і пе­ре­го­во­рю­вався з ха­ном. Кисіль з па­на­ми приїзджав до Хмельницько­го. Хмельницький до­ма­гався, щоб йо­му ви­да­ли Виш­не­вецько­го, Ко­нецьпольсько­го і ін­ших панів, і щоб гра­ни­цею між Польщею й Ук­раїною бу­ла ріка Віс­ла. Па­ни не зго­ди­лись і да­ли од­повідь, що не ма­ють пра­ва без ко­ро­ля одділю­вать Хмельницько­му гра­ни­цю. Хан Іслям Гірей роз­сер­дився, дов­го сто­ячи під Зба­ра­жем, пок­ли­кав Хмельницько­го і ска­зав йо­му:

«Як ти за три дні не за­бе­реш по­ляків, то до­ве­деться тобі до­ро­го ви­ку­по­ва­тись. Ти обіцяв за­се­ли­ти мені Крим ля­ха­ми, за­се­лиш ти йо­го своїми ко­за­ка­ми».

Хмельницький виїхав до ко­заків і ка­зав їм ла­го­ди­тись до прис­ту­пу. По­пе­ред усього він ка­зав до дручків поп­ри­вя­зу­ва­ти по­ляків, заб­ра­них у по­лон, і на­чеп­ля­ти їм на шиї мішків з зем­лею, щоб їх не бра­ла ку­ля. Потім їх пос­та­ви­ли ряд­ка­ми, ще й підга­ня­ли зза­ду на­гай­ка­ми За ни­ми вис­ту­пи­ли ко­за­ки з дра­би­на­ми, крюч­ка­ми і ланцю­га­ми… Вже ко­за­ки пе­релізли в де­кот­рих місцях че­рез око­пи і різа­ли панів. В польськім стані був та­кий дим, що один по­ляк не ба­чив дру­го­го. Па­ни зак­ри­ча­ли:

«Не мож­на нам дов­ше дер­жа­тись. Киньмо гар­ма­ти в зам­ку, по­киньмо два пол­ки, а самі втікай­мо!»

«Куди ж ви втіче­те!» - ска­зав Виш­не­вецький, - хіба при­че­пи­те кри­ла собі і ко­ням та пе­ре­ле­ти­те че­рез ко­зацький стан. «Бу­де­мо би­тись до ос­тан­ку» - крик­нув Виш­не­вецький і ки­нув­ся на ко­заків, пе­рес­ко­чив че­рез око­пи і розігнав се­лян.

Другого дня ко­за­ки знов полізли по дра­би­нах на ва­ли, би­ли панів і ви­тя­га­ли га­ка­ми на вал во­зи з польсько­го ста­ну. Вже па­ни по­ча­ли гри­ма­ти на Виш­не­вецько­го за те, що він не дав їм ні втіка­ти, ні відда­тись ко­за­кам, та ще й ду­рив, що ко­роль швид­ко прий­де на поміч. Князь Єремія сидів з па­на­ми в на­меті, ду­мав, ду­мав та нічо­го не ви­ду­мав. Па­ни по­ба­чи­ли, що вже нас­та­ла їх ос­тан­ня го­ди­на. Ко­ли це од­ра­зу при­летіла стріла, ніби од ко­зацько­го ста­ну, і впа­ла пе­ред но­га­ми Виш­не­вецько­го. На стрілі стримів па­пі­рець, а на ньому бу­ло на­пи­са­но: