Побачити Алькор

— У мене склалося таке враження, — почав юрист, — що, за винятком атаки на Храм, усі зусилля наших опонентів в останні три доби були спрямовані на пошуки цієї дівчинки, Наталії Корецької.

— Її прізвище не Корецька, а Скоченко, — уточнив Лавр. — Скоченко Наталія Дмитрівна.

— Нехай так. Але цей факт потребує пояснення.

— Можливо, через неї вони шукали Корецьких? — припустив Пальц.

— Але сам Корецький заявив Миколі Семеновичу, що Наталію переслідували ще до того, як їхню родину перемістили на конспіративну квартиру. До того ж Лавр Станіславович переказав нам розмову з Наталією, у якій є один цікавий момент. Вона заявила, що нібито знайшла щось важливе. Я правильно зрозумів?

— Так, — підтвердив Лавр. — Вона сказала: «Чебурашка вже дещо знайшла». Але це могло стосуватись…

— Не будемо зараз висувати альтернативних припущень, — не дав йому закінчити юрист. — Є факт. Вона сказала: «Я щось знайшла». З іншого боку, у причепленій до дверей квартири Корецьких записці було: «Мир тим, хто повертає вкрадене». Я не помилився, Лавре Станіславовичу?

— Ні.

— Отже, для побудови версії ми можемо пов'язати ці два факти. Немає заперечень, так? Добре. Окрім того, Корецький чомусь не розповідав про переслідування Наталії, коли Лавр Станіславович був у них вдома. Він згадав про це лише тоді, коли дізнався що вбили родину Вороненків. Себто вже тоді, коли відчув смертельну небезпеку. Я припускаю, що він щось приховує.

— Це треба з'ясувати, — погодився шеф.

— Я так розумію, — вів далі юрист, — що у Лавра Станіславовича склались, так би мовити, довірчі стосунки з дівчиною. Можливо, вона йому симпатизує. Я думаю, що у вас, колего, вистачить кмітливості й наполегливості, щоб отримати від неї свідчення.

— Кабарда доповідає, що в неї шоковий стан, — зауважив Лавр.

— Ще б пак, вона відчуває свою провину. Якби вона не знайшла або не викрала оте «щось», родина її приятеля не відправилась би на той світ, а власні батьки не були б під загрозою. Поважна причина для шоку.

— Припустимо. Але ви собі уявляєте, як я буду в такому її стані вижимати з неї інфу?

— Іноді це навіть допомагає, — юрист перенацілив окуляри на директора. — А тепер у мене запитання до вас, Іване Ваграновичу.

— Слухаю вас, Леоне Федоровичу.

— Наскільки я зрозумів, версія про причетність до нападу на масонів Агамова базується виключно на інформації, отриманій від Костиганова?

— Так.

— Об'єктивних даних про таку причетність немає?

— Ні.

— Тоді поясність мені, Іване Ваграновичу, чому ви так упевнені, що це не дезінформація?

— Костиганов попередив нас про «крота». Його інформація в цьому випадку підтвердилась.

— Але ми не знаємо його джерел інформації. Його можуть використовувати. Дати правдиву інформацію з домішками дези.

— А спитаймо дещо в Олега Марковича, — раптом запропонував Пальц. — Олег Маркович, якщо хтось із вас, колеги, не в курсі, свого часу працював в «МАД Ратлоні» у Сулименка. Керівником інформаційно-технічного відділу.

«Отакої! — здивувався Лавр. — А наш старший технік не такий уже й простий, як здається».

— Я багато де працював, — обличчя старшого техніка було вже не просто червоним, а бурячкового кольору. — Я, шановні, аби ви знали, розробляв системи наведення і стикування для багаторазових космічних кораблів. Я доктор наук, маю урядові нагороди, листа з подякою, підписаного особисто Глушком [36] . Якби Союз не розвалили, сидів би я тут, ага.

36

В. П. Глушко— у 1974–1989 pp. генеральний конструктор НПО «Енергія».

— Та я ж вас ні в чому не звинувачую, Олеже Маркевичу, Господь із вами, — запевнив його Пальц. — Я лише кажу, що ви могли би нас проконсультувати щодо методів роботи «Ратлону».

— Бандитські у них методи, що вас про них консультувати. Самі все знаєте.

— А ви у «Ратлоні» використовували техніку такого типу? — юрист кивнув на пакет з приймачем.

— Ми, Леоне Федоровичу дорогенький, таку, з дозволу сказати, техніку в минулому столітті використовували. Це ж відстій, позавчорашній день. Я особисто ще вісім років тому закупив для Сулименка криптовізори нового покоління. Німецького виробництва, з сіменсівськими чіпами «білої збірки». А потім там ще кілька разів оновлювали техзасоби. Там на техніці не економлять. Зараз у них на порядок, на два порядки досконаліший фарш, аніж оце фуфло, — старший технік двома пальцями, немов бридку жабу, взяв пакет з чужим пристроєм, потрусив ним і кинув на стіл.

— Це підтверджує моє припущення щодо дези, — констатував юрист. — Хтось нас, колеги, навмисно лякає Агамовим. І цей «хтось» не такий уже й крутий, як намагається виглядати.

— Ну, лякають скоріше не нас, а масонів, — зауважив директор. — Але навіщо?

— Масони — люди з можливостями, — сказав Пальц. — Вони й Агамову можуть карк скрутити.

— Комусь — назовемо його Іксом — вигідна війна між масонами й олігархом, — припустив юрист. — Від масонів йому треба якусь річ, яку Костиганов називає «магічною зброєю». Агамова цей Ікс хоче знищити. От він їх і зіштовхує. Треба шукати людину, близьку до Агамова і небайдужу до містичних старожитностей. Костиганов згадував у розмові з Лавром Станіславовичем про якогось чаклуна. Ви вже пробивали оточення Агамова щодо цього? — Це питання Леона Федоровича адресувалось шефу.

— А там і пробивати нема чого, — буркнув Олег Маркович. — Це Ерікан.

— Ерікан? Я щось про нього чув, — кивнув головою юрист.

— Відомий екстрасенс, справжнє прізвище Князєв, — продемонстрував свою інформованість відставний підполковник. — У нього за містом цілий монастир. На нього були заяви. Доповідали, що він розбещує малолітніх. Але дідо має дуже міцну «кришу». Все спускалося на гальмах.

— А до Агамова він яким боком причетний? — запитав шеф старшого техніка.

— Він його особистий консультант з містичних питань. Сулименко відповідає за безпеку фізичного тіла Володимира Мансуровича, а Ерікан — за безпеку його астрального тіла. Агамов жодного кроку не робив без порад Ерікана.

— Поради ж були не безплатні?

— Само собою, — хмикнув Олег Маркович. — Цей Ерікан з Агамова вже кілька зелених лимонів витягнув. Але для Володимира Мансуровича кілька лимонів, як для мене сто гривень. На бідного не попало.

— Так нащо ж Еріканові нищити курку, яка несе золоті яйця? — спитав юрист. — Ви між ними конфліктів не спостерігали?

— Тоді, коли я працював у Сулименка, в Агамова з Еріканом були найкращі стосунки. Повне порозуміння. Але була людина, яка Ерікана терпіти не могла.

— Хто?

— Кіра, покійна дружина Агамова. Вона того чаклуна на дух не переносила. Хтось їй доповів, що Ерікан пропонував Володимирові Мансуровичу своїх учениць.

— Це правда?

— Бог його знає, — знизав плечима старший технік. — Я свічку не тримав. Але серед Еріканових учениць були такі дівчата, скажу я вам. Красуні, як з обкладинки. Від таких би і шейхи не відмовились. І робили вони все, що той чаклун їм наказував. Якби наказав стрибнути з десятого поверху, вони би стрибнули. Справжні зомбі.