Побачити Алькор

— Я ніколи не брешу дівчатам із зовнішністю богинь, — Пітер розкрив перед чарівним носиком Руни своє посвідчення. — Можете в тому переконатись.

Та уважно порівняла фото на посвідченні з обличчям Костиганова. В її очах раптом промайнуло щось рішуче.

— А я не помилилась, — розсміялась Руна. — Я ніколи не помиляюсь. Хоча ви й Петро, зате Венцелевич! Я відразу відчула у вас щось європейське. Давайте поїдемо звідси. Тут смердить трупами.

— Але я спочатку повинен тут все роздивитися. Зранку міністр вимагатиме від мене доповіді.

— Тоді я вам зараз усе швиденько покажу і розповім, а потім ми з вами поїдемо в нічний клуб, — запропонувала дівчина. — Вам буде про що доповісти міністрові, повірте мені.

— Мені, Руночко, подобається ваш спосіб мислення. Я згодний.

— А ви коли-небудь бачили справжній жертовник? — Руна зробила великі очі.

— А тут є жертовник?

— Йдіть за мною. — Руна підвелась і за руку повела Пітера на сходи. — Ваш міністр припухне, коли ви йому почнете доповідати.

— А у вас не буде неприємностей?

— У мене? — зупинилась Руна.

— Я знаю, у вас тут є одна така прикра особа. Олесею звати. Вона вас не сваритиме?

— Вона зараз на допиті аж із чотирма слідчими. На третьому поверсі, у своїх апартаментах. І ще довго там буде. Вона ж була поряд із Траною, коли ту застрелив снайпер.

— Із Траною?

— При посвяченні ми змінюємо звичайні імена на священні. Я колись була Тамарою, а тепер — Руна…

— А Поліна Агамова стала Траною?

— Ага, — дівчина вибігла сходами на другий поверх і поманила Пітера граційним порухом чарівної голівки: — Йдіть за мною.

— Олеся — теж священне ім'я?

— Ні, це її «мирське» ім'я. А священне в неї — Карна.

Вони увійшли до просторої кімнати, стіни якої прикрашала старовинна зброя. Перехрещені під щитами списи і бойові сокири, мечі і шоломи. Зі стелі на товстих ланцюгах звисали світильники, стилізовані під масляні лампи. Посередині кімнати стояв масивний дубовий стіл. Біля нього, немов підсвинки навколо льо хи, купчились такі самі масивні табурети. І лише з одного боку столу височіли два справжніх трони, з високими бильцями і червоними подушками на сидіннях.

— Лицарська зала Червоної Гілки, — пояснила Руна. — Тут збираються жерці і воїни.

— А на троні сидить Ерікан?

— Сидів, — уточнила Руна.

— А що з ним сталось?

— Він залишив нас.

— Помер?

— Я не знаю. Івар сказав мені, що він нас залишив.

— А хто тепер замість нього?

— Трана не встигла вибрати собі пару.

— А тепер Старшою буде Карна?

— Вона і була нею.

— А хіба не Полі… Себто хіба не Трана?

— Наш клан був перезрілим і готувався до розділення на два самостійних клани, — пояснила Руна. — Він уже розділився на дві гілки — старшу і молодшу. В кожної з гілок була своя старша пара. Старшою гілкою керували Ерікан і Трана, а молодшою — Дрон і Карна. Ми з Іваром були третьою жрецькою парою старшої гілки.

— З Іваром?

— Він був жерцем. Його вбила Мавпа.

— ?..

— Та відступниця, яка сьогодні увірвалась до замку і повбивала наших. Івар теж загинув. Тепер я без пари, — вона кинула на Пітера хитрий погляд. — Майже як сирота.

— Ти кохала Івара? Вибач, якщо…

— Не вибачайся, — Руна перейшла на шепіт, немов боялась, що їх підслухають. — Це класно, що ми вже на «ти». Ти такий милий… А Івар… Івар був добрим до мене. Я подобалась йому, це він наполіг, щоби мене висвятили у жриці без випробувального терміну. Але я його не кохала.

— А навіщо ж було сюди приходити? Ти ж не фанатичка.

— Я із жрецької родини.

— Як це?

— У моєму роді всі жінки були екстрасенсами.

— Відьмами?

— Не відьмами, а екстрасенсами. Людей лікували. Мені запропонували висвятитись, і я погодилась. Висвячена жриця — це ж круто. А тепер… Івара вбили. Трану вбили.

— І що буде?

— Не знаю. Я не хочу тут залишатись, мені лячно, — раптом визнала Руна і всім тілом притиснулась до Пітера. — Ми поїдемо звідси, правда?

— Я обіцяю, — Пітер узяв до своєї руки вузьку долоню Руни. — Ми заберемося звідси, як тільки я усе зрозумію.

— Що ти хочеш зрозуміти?

— Наприклад, хто вбив Ерікана?

— Ти зараз дурницю сказав, — Руна ще щільніше обвилась навколо Костиганова, її тіло було міцним і гарячим. — Не кажи більше такого. Він був Учителем, ніхто б не посмів підняти на нього руку, — шепотіла вона. — Окрім того, він мав захист. Таку печатку, яка робила його невразливим. Його багато разів намагались убити. А він кожного разу залишався живим.

— А що ти чула про смерть Агамова? — Пітер вивільнився з обіймів жриці старшої гілки.

— Кажуть, що його вбили масони, — шепотіння Руни стало ледве чутним. — Але нікому про це не кажи.

— Масони?

— Так казав Івар. Я думаю, що Трану теж вбили масони. Вони і відступниці наказали прийти сюди і вбивати. Масони тут усіх повбивають, вони страшні люди. Керують усіма політиками, і твоїм міністром вони теж керують. Вони вбиватимуть ще й ще. Треба звідси тікати.

— Ти обіцяла показати мені жертовник.

— Йдемо, — Руна, не відпускаючи руки Пітера, повела його до сусідньої кімнати, меншої і задрапованої червоною матерією. Підлогу кімнати вкривали чорні поліровані плити, а по кутах стояли високі металеві підсвічники. На стелі було намальовано голу світловолосу жінку. В одній руці вона тримала гілку з червоним листям, а в другій — золотий серп. На грудях жінки висіла пектораль із зображенням усміхненого сонця і двох оленів. Навколо жіночої фігури художник розмістив рунічні написи. Деякі руни в них були червоного кольору.

У центрі кімнати, на чотирикутному дерев'яному постаменті лежала суцільна плита чорного мармуру, довжиною близько двох метрів і товщиною сантиметрів з двадцять. У постамент були вмонтовані залізні кільця і зажими. Вид у плити був моторошний — мармур у різних напрямах пересікали подряпини, як на дошці для краяння м'яса. Костиганову навіть здалося, що він відчуває специфічний солодкуватий запах.

— Тут приносять жертви? — спитав Пітер.

Руна мовчки кивнула.

— Людей?