Подорож до Эльдорадо.

– З благополучним прибуттям на острів Ельдорадо, вельмишановні добродії! Хорошого вам настрою!

– Галасун Пантелеймон Федорович, - дмучись, для поважності, відрекомендувався капітан.

З животом він почував себе певніше. Тепер йому якось бракувало потрібної ваги.

– Купчик Семен Михайлович, - визирнув з-за спини капітана юнга і поправив на плечі ремінець фотоапарата,

Галасун пом’явся і поліз в задню кишеню байкових штанів за паспортом, але в цю мить оркестр гримнув марш, а з натовпу на прибулих посипалися квіти. Четверо ельдорадців плескали дружньо мореходів по плечах, тулилися лобами до їхніх лобів. Коли ажіотаж трохи влігся, Галасун досить суворим тоном запитав:

– Скажіть, хто у вас тут старший? Семирозум здвигнув плечима:

– Найстарший серед нас ось цей добродій.

Галасун недовірливо зміряв поглядом Тау. Семирозум перехопив той погляд і додав:

– Старший за віком. А всі ми - члени Комісії.

Останнє слово неприємно різонуло слух аргонавтів.

Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока - слово “комісія” завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся,

– Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!

– Дуже добре, добродію, дуже добре, - відвів Семирозум руку з паспортом, - гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!

Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратиенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі - ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.

– Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно - жодної живої душі! І ця тиша... Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!

Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.

– Що? Нас чекають якісь формальності? Так, Стенлі?

– О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але... Вийдемо?

Ліліан здвигнула плечима - як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.

Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.

– Стенлі, подай же руку...

Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан - її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.

– Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!

– Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!

– Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами.
– Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз.

– Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони...
– Він раптом згадав про щось і прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: -Лілі! На карті тут має бути океан, вода...

– До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі - ми довго будемо пектися на сонці?

Стенлі повів очима навколо - від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її - Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, - тобто імена і прізвища нежданих гостей.

...Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи “на зуб” одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.

– Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках - 30-40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!

Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.

– Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!

Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:

– Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток - проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!

Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:

– А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.

– Ат!
– з досадою махнув рукою Купчик.
– Гляньте - сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене - 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.

– Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?

– Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, - похитав головою Купчик, - через ці руки, -він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, - через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені допром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому охота допрівських блощиць годувати.

– Раціо! Раціо, Семйон! Лічно я на ці золоті горн теж, натурально, плював. Так воно й мусить бути, якщо це Ельдорадо. І населення тут наче нічого. Люди як люди. Тіко якісь вони неорганізовані, безотвєтствені! Чого це й глянути не захотіли на наші паспорти? Ну, ті молоді - ясно, а дід? Я йому даю ясно понять: візьміть на прописку, бо ми ж пробудемо тут, натурально, більше трьох днів. А він лупає очима, наче з місяця звалився. Може, вони нас і трьох днів не протримають, випруть? Га? А може, їм наша київська прописка не до шмиги? Так я лічно должен сказать, що це все-таки не якась там, а київська! Постійна київська! Комісія називається!