Подорож Досвітнього мандрівника

І тут Паґ замовк і вирячився на одягнуті в кольчуги постаті, котрі, брязкаючи, наближалися до підвищення.

— На коліна перед королем Нарнії, усі, хто тут є! — промовив граф. Усі чули, що назовні тупочуть та іржуть коні, і багато до кого дійшли чутки про прибуття кораблів та події в замку. Більшість скорилася. Тих, хто відмовився, потягнули додолу їхні сусіди. Дехто привітав прибулих.

— За те, що ти вчора розпустив руки на нашу королівську особу, ти заплатиш життям, Паґу, — сказав Каспіян. — Але твою нетямущість пробачено. П’ятнадцять хвилин тому було заборонено торгівлю рабами на всіх підлеглих землях. Проголошую кожного раба на цьому ринку вільним.

Він підняв руку, щоб припинити радісні вигуки рабів, і продовжив:

— Де мої друзі?

— Дорогеньке дівчатко та милий панич? — улесливо посміхнувся Паґ. — Що ви, їх відразу у мене вирвали…

— Ми тут, ми тут, Каспіяне, — в один голос закричали Люсі та Едмунд.

— До ваших послуг, пане, — запищав з протилежного кутка Рипічип. Їх таки продали, однак чоловіки, котрі купили їх, хотіли купити собі ще рабів, тому не від’їхали. Натовп розступився, щоб випустити трійцю наперед, — і друзі бурхливо привіталися з Каспіяном. Тут же наблизилося двоє купців з Келормену. Келорменці мають темні обличчя та довгі бороди. Вони одягають вільні туніки та тюрбани помаранчевого кольору — це мудра, багата, ввічлива, жорстока народність з давньою історією. Вони майже стримано вклонилися Каспіянові і довго розсипалися перед ним у компліментах про фонтани процвітання, котрі зрошують сади розсудливості та чеснот — усе в такому стилі — та домагались насправді повернення своїх грошей.

— Це справедливо, добродії, - кивнув Каспіян. — Кожен, хто купив сьогодні раба, повинен отримати назад гроші. Паґу, повертай свої надбання — всі, до останнього мініма.

(Мінім — це сорокова частина кресцента).

— Ваша величність хоче пустити мене з торбами світом? — заскавулів Паґ.

— Ти ціле життя прожив ціною розбитих сердець, — сказав Каспіян, — тож, якщо ти підеш з торбами світом, знай: краще бути жебраком, ніж рабом. Але де ж іще один з моїх друзів?

— А, оцей? — мовив Паґ. — Забирайте його, будь-ласочка. Дуже радий нарешті збутися. Ніколи ще не бачив на ринку такого непотребу. В кінці я оцінив його у п’ять кресцентів — і все одно ніхто не хотів купувати. Запропонував його задурно, як додаток до інших лотів — ніхто не взяв. І не торкнулися б. І не подивились би на нього. Паксе, приведи Похмура.

І ось вивели Юстаса — він таки справді мав похмурий вигляд. Хоча ніхто не хоче бути проданим у якості раба, та ще образливіше бути рабом-додатком, якого всі відмовляються купувати. Він підійшов до Каспіяна і сказав:

— Розумію. Як завжди. Ти собі отримував задоволення, а ми сиділи в ув’язненні. Ти ж, мабуть, навіть про британського консула не довідався. Ну звісно, ні.

Того вечора вони гучно відсвяткували звільнення у замку Нерровгейвена. А тоді Рипічип, побажавши усім «на добраніч», сказав:

— Завтра — початок наших справжніх пригод!

Проте пригоди не могли початися ні завтра, ні найближчим часом. Бо цього разу друзі готувалися залишити позаду всі відомі їм землі та моря, тож слід було ретельно приготуватися. «Досвітнього мандрівника» спорожнили і витягли на суходіл за допомогою восьми коней та волів, і кожен його сантиметр було удосконалено найздібнішими кораблебудівниками. А тоді корабель знову спустили на воду, наповнили такою кількістю провізії та води, скільки могло вміститись — тобто на двадцять вісім днів. Однак це означало, як розчаровано зауважив Едмунд, що на схід вони зможуть пливти лише протягом двох тижнів, перш ніж доведеться припиняти пошуки.

Поки все це робилось, Каспіян не гаяв жодної нагоди розпитати всіх найстарших морських капітанів, яких тільки міг знайти у Нерровгейвені, що вони знали або чули про землі далі на схід. Він розкоркував чимало бутлів з замковим елем, пригощаючи бувалих чоловіків з короткими сивими бородами та світлими голубими очима, у відповідь почувши чимало довгих розповідей. Але ті, які видавалися найправдивішими, говорили, що за Самотніми Островами немає земель. Багато хто стверджував, ніби там, далеко на сході, - лише морські хвилі без суходолу, вода, що вирує навколо краю світу:

– І саме там, я переконаний, пішли на дно друзі Вашої Величності.

Решта оповідачів патякали лише про землі, заселені безголовими людьми, про летючі острови, гігантських спрутів та вогонь, котрий горить на поверхні води. І тільки один з них, Рипічипові на радість, сказав:

— За цим усім — країна Аслана. Та вона там, на самому кінці світу, туди не дістатись.

Коли ж його почали розпитувати, він лише відповів, що чув ці слова від свого батька.

Берн міг сказати лише те, що востаннє бачив, як шестеро його компаньйонів рухались у східному напрямку — і відтоді він більше нічого про них не чув. Він повідомив це, коли вони з Каспіяном стояли у найвищій точці Аври, дивлячись на схід, на океан.

— Я часто буваю тут вранці, - сказав граф, — милуюсь, як сонце встає з моря — іноді здається, до нього лише кілька миль. І я думаю про своїх друзів, про те, що ж там, за обрієм. Швидше за все, нічого, та все ж мені соромно, що я залишився тут. Все ж я волів би, щоб Ваша Величність залишився з нами. Нам може знадобитися Ваша допомога. Закриття ринку рабів — це початок нового світу. Я передбачаю війну з Келорменом. Подумайте ще раз, сеньйоре.

— Я поклявся, мій добрий графе, — сказав Каспіян. — До того ж, що б я сказав Рипічипові?

Розділ п'ятий ШТОРМ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Минуло близько трьох тижнів після їхнього прибуття на Острови — і ось «Досвітній мандрівник» нарешті покидав гавань Нерровгейвена. Побачити його відплиття зібрався великий натовп. Пролунали урочисті слова прощання. Коли Каспіян виголосив свою останню промову мешканцям Самотніх Островів, чулися крики «слава», лилися сльози — і ось вони залишили графа та його родину. А коли корабель дедалі більше віддалявся від суходолу, а його червоне вітрило ліниво тріпотіло, нечіткий звук Каспіянової труби полинув з корми над водою — запала тиша. І ось їх підхопив вітер. Вітрило надмилось, від’єднався буксир і повеслував до берега, перша справжня хвиля накотила на ніс «Досвітнього мандрівника» — і той знову ожив. Ті, що не працювали зараз, — спустились нижче, Дриніян зайняв перший спостережний пункт на кормі — і корабель повернув голову на схід, обгинаючи південь Аври.

Кілька наступних днів були пречудовими. Люсі почувалася найщасливішою дівчинкою в світі. Щоранку вона прокидалась, спостерігала, як відбите водою сонячне світло танцює на стелі її каюти, і оглядала всі прекрасні речі, які отримала на Самотніх Островах, — ґумаки, високі черевики, безрукавки та плащі. А тоді вона виходила на палубу, щоб поглянути з кубрика на море, котре щоранку все яснішало, та упоювалася дедалі теплішим повітрям. Опісля наставав сніданок і з’являвся апетит, що буває лише на морі.

Вона проводила чимало часу, сидячи на маленькій лавочці на кормі, граючи в шахи з Рипічипом. Цікаво було спостерігати, як малюк обома лапами пересуває надто великі для себе фігури і встає навшпиньки, щоб зробити хід до центру дошки. Він був хорошим гравцем, і, коли думав над тим, що робить, зазвичай вигравав. Та переважно перемагала Люсі, бо мишак полюбляв утнути щось сміховинне, як то: відсилав офіцера захищати королеву й туру. Так траплялося, бо він на якийсь час забував, що це шахи, думаючи про справжню битву, і примушував офіцера робити те, що сам зробив би на його місці. Його розум переповнювався нездійсненними мріями, перемогами ціною життя та останніми сутичками.