Подорож на Пуп Землі. Т. 1
Шрифт:
– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.
– І… і що? – сконфужено уточнив я.
– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.
– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від повороту
Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.
– Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.
– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.
Хостел «Трансильванія» та двадцять хвилин в Амазонії
Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами – Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте перечитавши все, що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мене не влаштовує. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст – просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилося мініатюрним замизганим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.
Аж раптом у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Ba~nos, котре відповідно до стислого опису знаходилось якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Ba~nos» відсилав мене кудись до Іспанії, а після введення «Ba~nos, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Після тривалого порпання в Googl’і мені все ж пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:
• клімат – помірний;
• температура – 18…22 °C протягом року;
• висота над рівнем моря – 5970 футів (1820 метрів);
• кількість жителів – 18 тисяч.
До небагатослівного опису додавали невелику карту. З подивом я відзначив, що Баньос розташований акурат посередині між Абмато, Ріобамбою та Пуйо. Крихітне містечко в серці Анд. І жодної інформації, як туди добутися.
Я задоволено всміхнувся. Це було саме те, що треба.
У перекладі з іспанської ba~nos – це «бані», «місця для купання». Річ у тім, що посеред Анд, неподалік від Баньоса, вирують гарячі джерела, де городяни влаштували ванни для розніжених столичних туристів. Подейкують, що саме цим гарячим купелям місто завдячує своєю назвою. Можливо також, що назва приліпилася до гірського селища через незліченну кількість кришталево чистих струмків, потічків і невеликих водоспадів, які зриваються з довколишніх хребтів і вливаються в річку Пастаса, в долині якої розкинувся Баньос. Однак важливо не це. Важливо інше – слово «ba~nos» в іспанській мові має декілька значень, а тому його використовують не стільки для опису бань чи місць для купання, скільки для позначення… звичайного туалету. Тобто будь-яке іспаномовне людисько (враховуючи тих еквадорців, які не знають про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Ba~nos?», подумає, що його запитують про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення за назвою Баньос.
Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені
довелося спізнати на власній шкурі.Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу та пішов навпростець до кас, де придбав два квитки до Баньоса. Коротун-закликальник, який чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де чекали всі пасажири нашого рейсу.
– Я незабаром підійду та заберу вас на посадку, – сказав мені еквадорець.
До відправлення автобуса лишалися лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:
– Мені тре до WC. Зараз буду.
Я глипнув на годинник:
– Тільки не барися, чувак.
– О’кей! – відповів Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.
Як на гріх, не встиг мій приятель зникнути в лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, як до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.
– Панове, час рушати! Прошу за мною! – на всі груди зарепетував він.
Люд заворушився, зібрав валізи та клунки й повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці та не рухався. Чекав на Яна.
– Ba~nos? A Ba~nos, se~nor? [38] – коротун звернувся персонально до мене.
– Si, [39] – відказую.
– Entonses vamos! [40]
– Pero espere un momento. Mi amigo nessesite ba~nos! [41]
38
Баньос? Вам до Баньоса, пане? (ісп.).
39
Так (ісп.).
40
Тоді ходімо! (ісп.).
41
Але зачекайте трохи. Моєму другові потрібно в туалет! (ісп.).
– Que? [42]
– Ну, бляха, – пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, – мій товариш відійшов. До вітру. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі та прийде, – я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, – і тоді ми поїдемо до Баньоса.
«Що це він тільки що показав?!» – подумав чоловічок і втупився у мене, схиливши голову на бік.
– То ви їдете до Баньоса чи ні? – запитав він приглушеним голосом.
42
Що? (ісп.).
– Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що в горах, а той «баньос», що на станції.
– Ти що, дурнуватий?
– Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!
– Хто такий Ян?
– Той, хто пішов у «баньос»!
– Пішки?!
– Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!
Працівник автостанції стиснув кулаки й умовк. Довго та пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має завершитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку та потяг до автобуса.
…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали до Латакунги) відчалив від термінала, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.
Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й ставали глибшими, дорога звивалася понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це, водій навіть не думав збавляти швидкості. На окремих поворотах у мене спирало подих, а Ян (затятий атеїст і безбожник) кричав «ай-яй-яй!» і починав розмашисто хреститися. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів із вісімнадцять замалим не загидив штани, причому і спереду, і ззаду.