Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Через три з половиною години, коли надворі вже починало сутеніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилося, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька чепурних будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує та шумить нестримна гірська річка.

– Це Баньос? – перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.

Еквадорець якось підозріло зиркнув на мене та мовчки кивнув. За мить він зник у ледь помітній вуличці, що починалася біля автостанції.

– По ходу, це Баньос, чувак, – невпевнено сказав я Янові.

– Ага, – так само невпевнено згодився Ян, і ми посунули шукати наш хостел.

Хостел мав назву «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World» цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна із численних приток Амазонки.

Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один із кінців якої впирався простісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна напівприкривали грубі дерев’яні віконниці з непевним різьбленням із тильних боків, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-Даму.

Я обережно прочинив скляні двері й уступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні впадала в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображувала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивалися коло його ніг. Одразу над стійкою рецепції висів гобелен із вишитим на ньому вовком-перевертнем. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.

– Кхе-кхе… – несміливо подав звук я.

– Is anybody here? [43] – гукнув Ян з-за моєї спини.

У темряві коридору спочатку вигулькнув тремтливий клиноподібний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами та відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, уплила в хол.

– Qui'en es usted? [44]

Я спантеличився і відразу не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта та навіть не запитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір світлиці.

43

Є тут хто? (англ.).

44

Хто ви такі? (ісп.).

– Це ваша кімната, – тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала безбарвним голосом: – Відпочивайте. Потому безгучно ретирувалася, залишивши після себе теплий запах плавленого воску.

– Треба буде нагадати їй про бронювання, – мугикнув я. – Дівуля не записала нас і навіть не запитала наших імен. [45]

Я зайшов до кімнати й увімкнув світло. «І чого вона ходить зі свічкою, коли в хостелі є електрика? – промайнуло в голові. – Якась, блін, притрушена на всю голову…». Затим я поволі підвів погляд і… з переляку ледь не гепнувся на п’яту точку. Дитячі голови! Трясця вашій матері, під стелею через кожні півметра-метр висіли крихітні дитячі довбешки! Голови, щоправда, були гіпсовими, але від того мені легше не ставало. Куди б я не повертався, повсюди натикався на застиглий погляд невеликих очей і саркастичну, зовсім не дитячу усмішку. Голівки, виліплені з майстерністю професійних декораторів найстрашніших фільмів жахів, лякали якимось байдужим і водночас лютим виразом облич.

45

Річ у тому, що під час бронювання через Інтернет потрібно сплатити завдаток у розмірі 10 % від загальної суми. Якщо не нагадати про це під час заселення у хостел, під час виселення доведеться оплачувати не 90 %, а повну вартість.

Я нашвидкуруч прийняв душ і, намагаючись не дивитися на стелю нашої кімнати, зійшов униз до рецепції, щоб набрати безкоштовних карт і розпитати, що такого цікавого можна надибати в навколишніх Андах. Однак, як і раніше, хол першого поверху зяяв пусткою…

Вийшовши на вулицю, я вичікував, розглядаючи зорі над головою. У темряві на півдні вимальовувався силует гірського кряжу довкола Баньоса, його зазубрені краї підпирали чисте нічне небо. У мене чомусь з’явилося відчуття, наче я сидів на дні велетенського котловану.

За півгодини, коли я встиг добряче змерзнути, з’явився власник хостелу. Низенький і худорлявий, уже немолодий, у міру засмаглий, із хвилястим волоссям і мініатюрними цятками темних очей, що ніколи не стояли на місці, він, утім, геть не скидався на корінного еквадорця. Я готовий був побитися об заклад, що хазяїн «Трансильванії» народився не у Південній Америці. Тож ми повернулись до будинку та довго міряли один одного напруженими поглядами. Я вже налаштувався підійти до власника, щоб познайомитися й офіційно зареєструватися в хостелі, коли Ян, який теж уже встиг помитися та зійти вниз, обережно смикнув мене за руку.

– Максе, я тут помітив дещо підозріле… – прошепотів чех.

– Ти про ту картину з Дракулою та трьома секс-бомбами? – прошепотів я у відповідь, не зводячи очей із господаря за стійкою рецепції. – Та я вже бачив…

– Я не про те, – урвав мене Ян. – Подивися на всі написи у хостелі.

Тут слід пояснити, що зазвичай стіни, двері та стелі кожного добропорядного хостелу обліплені хмарою всяких записочок із порадами, вимогами та застереженнями на кшталт «Після 23:00 не галасувати!», «Прибирайте кухню після себе», «До найближчого хостелу – 25 км», «Це кухня, а не душова!!!», «Котів не підгодовувати – за місяць уже третій здох від переїдання», «Будь ласка, припиніть учити папугу лаятися, він криє матом інших постояльців» тощо. Такі записочки пишуть двома, а то й трьома мовами: обов’язково англійською, а також офіційною мовою тієї країни, в якій знаходиться цей мандрівний гуртожиток. У всіх еквадорських хостелах такі написи виводять англійською та дублюють іспанською. Проте в «Трансильванії» було щось особливе. Після Янової репліки я отетеріло переводив погляд із однієї записки на іншу, повсюди споглядаючи одне й те саме: внизу – фраза іспанською, над нею – англійський переклад, а вгорі – незрозумілі закарлючки, щось середнє між клинописом шумерів та арабськими закарлючками.

– Це, що, мова вампірів? – перелякався я.

– Нє-а, – Ян сховався за моєю спиною й тихенько буркнув: – Це іврит.

Я витріщився на власника хостелу, який непорушно застиг, терпляче чекаючи за стійкою, і зненацька зрозумів, з якого він племені. У цю ж мить, наче підтверджуючи мої здогадки, знадвору в хол ввалилася галаслива компанія мандрівних постояльців, які, певно, щойно прогулювалися вечірнім Баньосом. Вони всі були трохи вищі за середній зріст, кістляві, чорняві, темноокі, мов демони, з характерною горбинкою на носі та розмовляли не англійською, не іспанською і вже точно не мовою кечуа.

– Яне, ми що… ми цейво… це якась ізраїльська община? – ледь чутно пискнув я.

– Це ти у мене запитуєш? – пискнув Ян. – Це ж ти бронював хостел…

Зрозумійте мене правильно, я геть нічого не маю проти євреїв як нації чи як людей загалом, просто надибати таку згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де в горах Еквадору було доволі несподівано.

Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції, і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він ніби обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, – «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» у цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я зауважив, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais» [46] вписав щось відмінне від «Israel».

46

Країна (ісп.).

Проте в нас лишалася ще одна невирішена справа.

– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте: ми бронювали місця у вашому хостелі завчасу.

– Та що ви кажете?

– Та так і кажу.

– І що?

– Ну, просто під час бронювання я вже сплатив 10 %.

На цих словах єврей миттєво змінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його обличчі проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю; а з іншого – мучив невимовний смуток тому, що він тепер отримає за день нашого простою в хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Насамкінець перше почуття взяло гору і господар хостелу розплився у посмішці. «Свій, абсолютно свій», – думав він, пильно дивлячись на мене.