Подвійні міражі

– Хай там що, а ти народиш.

* * *

Лідія, самотня пасажирка на подвійному передньому сидінні, уся аж зморщилася, щосили учепившись у полотняну господарську торбинку на колінах, і кілька разів глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися. Її муж також частенько шепотів, оголошуючи свої забаганки, й недостатня гострота слуху незмінно відбивалася на обличчі Ліди синцями, а на голові – гулями, тому згодом вона навчилася і за губами читати, і вловлювати коливання повітря від слів, наче той кажан, хоча її шлюбу це не врятувало. Як сказав би Орест, дивина, та й годі. Після тридцяти років спільного життя Степан втомився і пішов гамселити іншу дурепу, молодшу, свіжішу й не таку спрацьовану, як його перша пара. І вона лишилася сама. Як перст. Навіть син… її дитина, єдина…

(не думай про це!)

…дитина – і той…

Не хоче. Ця Юля не хоче народжувати. Не розумію, вона жінка, чи хто? Як може жінка не хотіти дітей?

Ліда обережно озирнулася – з-під лоба, запнутого сірою хусткою на манер порядних мусульманських жон, на дядька швидко зиркнули зацьковані голубі очі. Ні. Це не Степан. Не такий, як Степан. Цілком очевидно, що це добрий хлоп. Потіпахам, як ця Юля, завжди щастить. На добрих хлопів. На порядних. Солом’яний парубок золоту дівку бере. І навпаки.

Хоча… хтозна, чи можна назвати золотою її саму? Для Степана ж, поза сумнівом, визначення «солом’яний» – неабиякий комплімент.

На все добре, мамо. Бережи себе.

Ми ж побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?

Оце навряд чи.

Ліда їхала до Зоряного помирати.

Астроцитома – злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням – заволоділа її мозком, фактично стала ним, і, як сказав видатний нейрохірург, професор, Вам-Лишилося-Недовго, видаляти там уже нічого. Тобто можна видалити все. Тобто операція не має сенсу. Як і хіміотерапія, котру навіщось – про всяк випадок – таки провели. Як і промені.

Лідо, капут.

Професор був дуже чуйним. Дуже стурбованим. І так за неї переймався… Пропонував паліатив (це покращить вам якість життя аж до смерті), обіцяв влаштувати до хоспісу (ніхто не мусить помирати на самоті), виписав наркотики (болезаспокійливі) і наполягав, аби до Ліди щодня ходила медсестра. Лідія від усього відмовилася.

По-перше, як не дивно, вона почувалася добре. Ну, деколи йшла обертом голова. Час від часу трохи нудило. Слабкість, дезорієнтація – це її майже не турбувало. Сонливість – іноді. Загалом, нічого критичного. Сотні, тисячі людей лише у Змієві мають схожі симптоми і живуть собі якось. Непогано живуть.

Звичайно, жінка розуміла, що все це ненадовго. І знала, що на неї чекає. Що нудота, і блювота, і запаморочення, не кажучи вже про дезорієнтацію та параліч, не забаряться навалитися на неї, ще й гуртом. Тому й вирушила до Зоряного, де на околиці стояла, занепадаючи, ще бабина хатинка-мазанка – мов на неї чекала. Місце там малолюдне, можна сказати, глушина – з трьох боків ліс, з четвертого – річка. Колись Ліді добрі гроші за цю ділянку пропонували, та вона відмовилася. Сама хата варта білих копійок, але ділянка – люкс. Там би доброму ґазді побудуватися, і жити – Бога хвалити. Може, як її грець ухопить, то Орест собі господу зведе на місці мазанки.

А може, й ні. Продасть, щоб і духу маминого не лишилося, і пам’яті про неї – теж.

Сльози набігли жінці на очі, вона часто-часто закліпала, проганяючи їх, та досягла лишень того, що солоні теплі краплі зірвалися з вій і потекли по щоках. Ні. Син не винен. У всьому винна вона. Тільки вона, й вона потребує покути. Тому і їде за сім світів на восьмий, помирати на самоті. Це – її кара. Її каяття. Вона сама себе судила, і винесла вирок – остаточний, і оскарженню він не підлягає. А біль… ще буде, звісно, але болю вона не боїться. Жодного, хоч би й пекельного.

Бо що може бути страшнішим, аніж біль матері, якою знехтувала рідна дитина?

3

Бобир прокинувся від сильного поштовху – різко зупинилася маршрутка. Ляснули дверцята водія, потім – пасажирські двері, потім його сидіння вирівнялося – не інакше, як пані Слонопотамиха звелася на рівні ноги, пролунали її кроки, потім ще чиїсь, і ще… Він розплющив очі, розігнув скорцюблену спину, потягнувся так, що аж суглоби хруснули, а шкіряна маринарка зарипіла, наче сніг під ногами на доброму морозі, і розгледівся. Інші пасажири скупчилися біля автівки і джерґотіли, мов зграя схвильованих сорок – кожен щось своє. Він подумав, чи й собі вийти назовні, якусь мить вагався, аж тут у віконце біля нього постукали, і відображення блідо-сірої пики шофера, схоже на полинялий місяць уповні, кілька секунд плавало у брудному віконному склі, а потім той хрипко наказав:

– Давай вимітайся. Колесо відпало, міняти буду.

Що ж, по ходу вичерпно, – сказав собі Бобир і вимівся. Ставши осторонь, аби не змішатися з юрбою, котру завжди – так, і зараз теж, а чому ні? – ненавидів усіма фібрами душі, і заходився спостерігати. Разом з колесами – не тими, що міняв водій, хоча на них теж можна від’їхати, та переглядом порнухи – спостереження було для нього кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату – мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще – вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім – задля власної втіхи.

У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?

У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком – за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек – під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні – «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося – про слушну думку чи про здалу дитину.

Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.

– Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! – дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. – Я нікому не скажу, nie b'oj sie. Ти все управив, як мало бути?

Бобир уперто заперечував. Ні, – торочив він усім. Бабі, матері, вчителям, однокласникам, сусідам. Та ніхто, крім батька, йому не вірив. А коли тато помер, син став прокаженим. Його цуралися всі, а баби Малґожати з її патологічним ентузіазмом відцурався він сам.

Міра за міру.

Прохолодний вітерець пройшовся виголеною, дещо спітнілою після сну потилицею юнака, повернувши його в суворе сьогодення. Отже, попутники… Бобир розглядав їх уважно, хоча й коротко, і висновки з поточних спостережень були невтішними – у маршрутці з ним їхали кінчені задроти. Усі, окрім хіба що рудої. Як її класифікувати, Бобир ще не вирішив, однак те, що її подорож – це втеча, сумнівів не викликало. Вона від чогось втікала. Чи від когось?

Як і решта пасажирів. Вони теж утікачі, усі без винятку, і гладуха з мішком бараболі – теж, просто вона цього не усвідомлює.