Подвійні міражі
Шрифт:
Що ж, задроти вони задроти і є, але цікаво було б дізнатися, що ними рухає. Мотиви їхніх дій і тому подібне психологічне лайно. Після низки тривалих сеансів, що для краси звалися душевними розмовами, він знається на цьому не гірше від свого психіатра.
Ота старезна бабега, запнута, як сувора ісламістка – та й увесь її одяг достобіса нагадує хіджаб, – явно втікає від себе. Не всі вміють жити з усвідомленням власної нікчемності. Вона не вміє, а насправді змінитися немає кеби. Банально.
Кощава тітка і козел, що її шпетив… тут є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого – цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного мозку, і гіперроздутому его, Бобир знав добре, і не з чуток – та все ж звикла, щоби все
Цей щось накоїв. Щось солідне, і щосили намагається не почуватися винним. А не виходить квітка кам’яна, правда ж, Данило-майстре? Десь глибоко в пузі почуття вини крутить кишками, як той циган сонцем. І це паскудне відчуття проступає крізь полив'яні очі, просочується гниле нутро крізь благополучну, ситу впевненість, плаває, як жир на воді… Що ж ти відмочив, дядечку? Трахнув когось, забувши спитати дозволу, а чи вкрав щось? Ні, навряд, грабунок такі хлопи гріхом не вважають, а вставити комусь, бодай і примусово, то для них як зуби почистити… Що ж тоді? Га, мужчинко? Невже когось замочив? При виконанні службових обов’язків? Чи, може, свідка прибирав? Свідка чого? Чорновусий не бандюк і на мента не схожий… ні на кого не схожий, якщо вже щиро. Ніякий. Ні риба ні м’ясо. Зовні переливається, а всередині порожній, як мильна бульбашка. Дівкам такі подобаються, що характерно. Це зайвий раз доводить – розуму в бабів немає й не було. І повертає нас до загадкової панни.
Панна знітилася, упіймавши допитливий погляд Бобиря, занервувалася, її руки заметушилися, мов сполохані білі птахи, і врешті-решт вона напнула на голову каптур, що ні з сього ні з того опинився за комірцем її модифікованої під сукню ряси. Та було вже запізно. Хлопець дивився на неї і відчував, що горло йому перехоплює якесь незнане раніше відчуття, дивна суміш захвату та печалі. Любий Боже, яка ж вона гарна! Не класична красуня, може, і не красуня взагалі, але – прекрасна. Нетутешня. Витончена, як порцелянова статуетка танцівниці, що стояла в мами на трюмо, і водночас – земна. Жива, справжня. Темно-руді, свавільні кучері, схожі на ледь розжарені спіральки старих електроплит, стирчать з-під каптура в усі боки, важкі, млосні повіки над зеленими, як у Мавки, очима, надають обличчю вираз тихої чуттєвості. Ця дівчина, навіть миючи посуд, виглядатиме, як за півкроку до оргазму, а домашній халат носитиме, мов вечірню сукню, з вишуканою недбалістю. Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук… Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тоненьку цигарку… сам він не курив, і терпіти не міг курців, але ж образ зобов’язує… Спалахи фотокамер, білозубі посмішки кінозірок, ґвалт прихильників за огорожею, квадратні фігури сек’юриті і, заступаючи то все, її тоненький силует на передньому плані… Отак краще, але… як вона опинилася тут, на краю Ойкумени, у роздовбаній маршрутці, з водієм, на вигляд – типовим кримінальником, та занудними пасажирами, такими звичайними, що аж у роті кисло? Вона сильно нафарбована, однак це ніщо інше, як маска, за якою щось ховається… що? І, до речі, саме таким сексуальним лялечкам чомусь катастрофічно не щастить з чоловіками. Ті юзають красунь до повної втрати товарного вигляду, а потім викидають на смітник. Чи, не в цьому, часом, річ? Утікає від якогось гультіпаки із важкими кулаками та хронічною дистрофією головного мозку, як у його вітчима. І ховає під рясою застарілі синці. А у серці – свіжі рани. Що кумедно, рани на серці не бувають застарілими. Навіть шрами від стародавніх образ не старіють.
That’s such a wonderful life! Трясця…
Бобир глянув на кралю ще раз. Ет, звести б із такою близьке знайомство, якнайближче, пузо до пуза – ото було б смачно. Та враження таке, що з її зелених очей бризкає отрута, і вбиває будь-кого, у штанях і з яйцями. Дивно, чорновусий ледве не пірнає їй в уявне декольте, а цього не бачить. Мабуть, думає, що вона його так зваблює, усміхаючись, наче їй вилиці судомою звело. Лише клінічному ідіоту ця гримаса болю може здатися заохоченням – що, власне, натякає.
Юнак неохоче відвернувся. Хоч в’язи скрути, а толку не буде. Цей ласий шматочок не для його горлянки.
Зазирнути, чи що, драйверу через плече, поцікавитися, що він там робить, гайки крутить чи квадратуру кола обчислює? Довго щось, ой довго копошиться, а ще ж навіть колесо не зняв… І, до речі, де вони зараз узагалі?Яку назву має цей кінець географії?
У повітрі розтанули рештки дивного сну. Влада з насолодою потягнулася, відчуваючи, як пульсує затерпле від довгого сидіння тіло, і тут-таки сторожко озирнулася. Але ні, усе було гаразд. Ані Антон не наздогнав їхнього розсипчастого бусика, якимось дивом дізнавшись, де поділась його поки що дружина, ані екзотичний хлопець, що виліз із салону останнім після особистого запрошення водія, не робив жодних спроб підійти до неї, і… що? Та нічого. Важко уявити цього гота чи бота, чи як вони там до холєри звуться, таким, що фліртує, однак його допитливий, незмигний погляд Владу дратував. Це був дорослий погляд на занадто юному обличчі, не такий ситий, з відрижкою, як у її чоловіка, але – досвідчений. Власник такого явно встиг багато чого пережити. І Владі геть не хотілося знати, чого саме.
Та ось юнак нарешті відвів очі, і неприємне відчуття, ніби крихітні павуки із тонкими гострими лезами замість лапок сотнями сновигали її тілом, лишаючи за собою схожі на криваве мереживо порізи замість павутиння, зникло. Натомість згадалося, як на початку червня вони з Надійкою (до слова, вчителькою молодших класів, лід і полум’я, звісно) сиділи у кнайпі на озері Мишка. Озеро своєю формою і справді нагадувало мишеня, було якимсь сольовим і цілющим, оточеним санаторіями, базами відпочинку та пансіонатами, а уздовж берега «хвостика» – вузенької трикутної затоки – різнокольоровими намистинами розсипалося безліч кав’ярень, кафе та їдалень: млинцевих, сосисочних, пельменних і навіть чебуречних. Їхня кнайпа для екзотики називалася колибою, хоча від колиби в ній було менше, ніж нічого; стіни з рожевої цегли, гостроверхий дах, як у китайської пагоди, й ошатна тераса прямо над водою. Утім, кава там завжди була суперовою, а місцеве вино – ще кращим. Влада пила вино, Надійка – каву по-ірландськи, зі справжнім віскі та густою шапкою збитих вершків над скляною чашкою. І говорили вони, на диво, про чоловіків. На диво – бо пліткувати не любили, і, попри загальну уяву, зазвичай знаходили інші теми для розмови. Але того дня Надю, що називається, понесло, хоча Влада ніяк не могла пригадати, з чого все почалося.
– Важко нині чоловікам, – оголосила сестра, пильно роздивляючись тістечко-безе на своєму блюдці.
– Он як? І чому ж? Хочеш, з’їм половину?
– Буду вдячна, ціле я не подужаю… Та тому що нині все доступно, Владо. Усе можна. Немає чому дивуватися. І нічого хотіти. Знаєш, якось я бачила порнолистівки початку двадцятого століття. Нині їх сміливо можна ліпити на коробку з цукерками для дошкільнят. А що нам лишається, ґаздине? Звичайна жінка неодмінно програє мулатці в пір’ях та дзвіночками в усіх цікавих місцях. А мулатка програє Лоліті – справжній, років дванадцяти, в білих гольфах і куценькій спідниці. Ну, і так до безкінечності. І це лякає. Бо вседозволеність – це падіння в прірву без дна, де в польоті на тебе чатують хижі демони і вогнедишні дракони. Іранці кажуть: «Хто думає, що може погасити свої бажання, задовольнивши їх, схожий на безумця, який намагається загасити пожежу соломою».
– Надю… що з тобою таке? – Влада не на жарт перелякалася. Вона вже давно не бачила сестру такою стурбованою. – Твій Славко загуляв?
– Мій Славко шукає вчорашнього дня. Лорда Байрона з себе вдає. Усе, як завжди, – розтираючи тістечко виделкою на цукрову пудру, відгукнулася Надійка. – Але я зараз не про нього. Я про твого Антона. Вибач.
– Вибачаю. Але з ним що не так? Крім того, я маю досить непересічний фах.
– Ой, я тебе благаю, – відмахнулася Надійка. – Ну кого зараз здивуєш екзотичними танцями? Він же менеджер у «Кобальті» твоєму, так?
– Ні. Уже співвласник. Відтоді, як «Кобальт» з дискобару став нічним клубом. Та я все ще не розумію, який стосунок…
– А танцівниць у вас багато?
Влада відсунула тарілочку з тістечком убік, апетит у неї зник та й вина теж розхотілося.
– Ти до чого хилиш? Бачила його з кимсь?
– Так. Висока пишна білявка, фарбована…
– Як ти знаєш?
– Бо вона азіатка.
Влада засміялася, потягнулася до келиха з вином – добрий настрій завжди повертався до неї разом з апетитом.
– То Аманда, вона напівкровка. Тато в неї якийсь сибіряк, здається, а мама чи з Китаю, чи з Кореї. Детективна історія про народження дитини. Антон з нею новобранців вербують, вона добре знається на танцях…
– Не сумніваюся, – сухо відказала Надійка. – І на акробатиці. Вправи на козлі, так? А те, що вона напівкровка, певно, робить її ходячим табу для чоловіків. Тобі подобається мати шори на очах?
– Я довіряю Антону. І якщо ти не скажеш, що вони привселюдно кохалися серед білого дня…