Подвійна гра в чотири руки
Шрифт:
Порахувала до десяти, перед тим як відповісти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено:
– Актриса? А… Ну, так… Нібито…
– Ну і я – актор! – зрадів нахаба, витираючи голову рушником.
І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок:
– Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як вийду на сцену…
І заволав гидотно, ніби розспівування робив перед роялем:
– О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…
Сказати до слова, Муся театру не любила.
Усі п’єси, що на сценах йшли, перечитала, а от як люди перед людьми кривляються – терпіти не могла.
Тому
– А ось ще: «Бить іль не бить»?! Ви як гадаєте, до речі? Або: «Молілась лі ти на ночь, Дездемона?»… – і додав нормальним голосом: – Ну і все таке інше… Тепер ось будемо з вами на пару шановну публіку розважати!
І знову дав басові ноти:
– О врємена! О нрави!!! О! О! Мі! Мі – до!
І без жодного переходу:
– Дозвольте відрекомендуватися – Олексій! Прізвища не називаю – надто воно відоме…
– Муся, – розгублено промовила Муся, – точніше – Марія. Марія Матвіївна. Тільки я все одно нічого не розумію. Що ви там про шановну публіку говорили?
Той Олексій аж по колінках себе вдарив.
– Вас, певно, погано проінструктували, рибонько?
– Ніяка я вам не… – не встигла вставити Муся, як повідомив нахаба наступне: що «з метою розваги високих гостей пароплаву – чисто конфіденційно! – найняті вони сюди, аби утворювати невимушену атмосферу, танці та ігрища заводити, спонукати до гри в карти, до замовлення напоїв у шинквасі та збадьорювати пристрасті».
І додав:
– Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-тужурах» та справах державних і купецьких геть закостеніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!
Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні до чого.
Насупилась:
– Так ми що – тут разом мусимо жити? В одній каюті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…
– …і нас обох на берег відішлють! – сказав він.
– Це чому ж?
– Яка нетямуща напарниця мені дісталася! – обурився. – А умови контракту? А харч як відпрацьовувати?
Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась – свиснула:
– Оце так…
Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:
– Ну, якщо вам на берег треба – можете йти до капітана.
– Не треба! – скрикнула Муся і безпомічно роздивилася довкола: ліжко ж тут одне.
– Не хвилюйтеся, – зрозумів він. – Я на тім канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви мені не до смаку. Ну як – згода?
– Згода, – шморгнула носиком Муся.
– От і добре, – зрадів акторчук. – Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю!
І демонстративно дістав звідкись баклажку, відкрутив срібну голівку – ковток зробив.
Муся лише зітхнула тяжко.
Блузку і зачіску поправила, валізу відкрила – треба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній змити, переодягтися.
Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, оберемок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:
– Любовні романчики почитуєте?
Тут уже Муся не витримала, руки його
погані з книжок скинула:– Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш клопіт!
– Добре, добре, – заспокоїв він. – Приведіть себе до ладу – і підемо працювати. Вечеря наближається. А нас тут задарма годувати не будуть!
І влігся на своє канапе з мерзенним співом:
– Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!
Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб його нескромне око не побачило ані краєчка білизни) – і прожогом кинулася до вбиральні.
Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!
Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванівна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла – Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте тихій і мальовничій.
За переписом від 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких проживали в маєтку пані Гурчик-Магденко.
Пані генеральська сестра і удова поміщика Магденка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умовляння брата продати помешкання і перебратися до сирої «північної столиці».
До того ж як чиста і добра душа приймала «на довічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який заснував біля старого Ромодановського шляху маєтність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».
Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало людей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходила місце і заняття – прилаштовувала до праці на цегельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких» на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своєму паровому млині з непоганою платнею у два срібних карбованці на місяць з повним забезпеченням харчами і житлом.
Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обожнювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта намагалася відгодувати її своїми варениками, до яких мала неабиякий хист.
От і в цей день на галявинці перед маєтком варила Параскева Іванівна варення з вишень – заготовки робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої півночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.
На галявині кипіли й пінились кілька мідних казанів.
Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже готове варення в слоїки, тихо наспівували.
Одне слово, ідилія – тиха сонячна днина, ті золоті хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подивитися, який лад панує на землі.
Але так тривало недовго.
На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і заволав на всю околицю:
– Параскево Іванівно!
Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-простому, так, як пані любила.
Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.