Подвійна гра в чотири руки

– А то? – знову питали офіціанти.

– Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…

– Хто? Що?

– Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.

Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.

Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.

– А ось ті – хто? З папугою?

– «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!

– Сам ти морда! А поруч – хто?

– Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!

– А то, певно, поважний птах…

– Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!

І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.

А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…

Сходиться на палубі публіка.

Крутить ручку оператор.

Кланяється капітан.

Сновигають матроси.

Гримить військовий оркестр.

Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких краще помовчати, адже ані слова про них не зможе повідомити.

Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерунками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…

Уся з себе немов скрипка – така ж лискуча. За панною йшла служниця, тримаючи під пахвою лису білу левретку.

Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточенні трьох черниць і чотирьох приживалок.

І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фасону «Пушкін».

Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов циганський хор – зі співами і танцями.

Посадка закінчувалася.

Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний медичний саквояж.

Оркестр гримнув туш.

Проводжаючі замахали хустками.

Пароплав видав потужний гудок…

* * *

…Обійшовши сірий адміністративний будинок, переслідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріблясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт пароплава, де його не могла бачити ані поважна публіка, ані пан капітан із матросами.

Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на розпечену палубу.

Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мокру пляму, заповз під рятувальний баркас.

Пароплав повільно відійшов від берега…

* * *

Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на валізі на спекотному київському сонечку на набережній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи та ще й корсета, фільдеперсових панчішок з тісними ненависними підв’язками і капелюха-канотьє, котрий не захищає від сонця, а, швидше, приховує добу немите спітніле волосся, і блузон ваш білий, а не сірий від пилу, і замшеві чобітки не в сивих залисинах бруду – ви навряд чи зрозумієте, з яким шаленим почуттям щастя і насолоди Муся, Марія Матвіївна Гурчик, зачинила за собою двері каюти під номером 23.

Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу скидаючи черевички – та так, що один полетів управо – прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому боці від саф’янового крісла, а другий – вліво, влучивши у дзеркало.

І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним рухом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на ходу блузки ненависний корсет.

О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука індійська богиня Калі – навіть вона не могла б роздягнутися швидше!

Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказати – звичка!

Мить – і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкіру» – фільдеперсову панчішку.

Уже хотіла приступати до другої, як трапилася прикра несподіванка.

Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася чоловіча постать.

Оголений торс, рушник на голові – та ще й зі свистом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.

Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори ніжкою, невідомий пан – з присвистом, що застряг у горлі.

Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».

Випросталась, блузку почала нервово застібати, кинуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.

Невідомий пан першим отямився.

Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його стояла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зовсім зневажливо) – до Мусі:

– О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спізнюєтесь, рибонько!

– Що? Яка ще «супружниця»?! – розгнівалася Муся такому дурному жарту. – Я, певно, каютою помилилася.

Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж і панчішки підбирати.

– Навряд чи, – відказав той спокійно. – Який у вас номер?

– Двадцять третій, – сердито буркнула Муся, шукаючи чобіток.

– Ну то ніякої помилки немає! Так що – прошу до сімейного гніздечка! Як мені вас називати – рибонькою підійде?

– Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! – скинулася Муся. – Ніяка я вам не рибонька! Чи ви при своєму глузді?

А сама тишком-нишком до дверей відступає і міркує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.

Можна – кошиком, можна – парасолем.

Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.

Зупинився навпроти і сам очі вирячив:

– Як? Хіба вас не попередили?

– Це ж про що? – обережно питає Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася – важкенький, гостроносий – цілком підійде для захисту.

– Як про що? – своєю чергою здивувався той. – Ну ви ж – актриса?

Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхлива Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.