Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
За три і пів хвилини до кінця
Покоївка зустріла нас із пихою, притаманною вахтерському племені. Зрештою, може, вона була старшою покоївкою чи сестрою-господинею, чи навіть — світ не без чудес — відповідальною за цілий поверх. Стара фарбована відьма, призвичаєна до підслуховувань і нашіптувань, ласа на дурнички і подачки, котрі, втім, приймала не від усіх. Я, річ ясна, не належав до її улюбленців — червонопиких балагуристих комівояжерів, які твердо і впевнено відчиняють будь-які двері, бо торби їхні напхані салямі, коньяком, шампаном, парфумами, кондомами, злитками золота і плитками шоколаду — такі завжди знають, як дістати номер у переповненому готелі, як подзвонити з чужого телефону на інший континент, і який орган подразнити секретарці, щоб вона негайно пропустила до шефа.
Втім, треба віддати старій відьмі належне — деколи її симпатії були на боці відверто блаженних — своєрідний рудимент материнського інстинкту, цього фантому чуттєвості, народженого в надрах електоратів едіпа, комплексах
7
… коренем калгана… — Калган або перстач, зав'язний корінь, кошачі лапки (лат. Potentilla erecta), багаторічна лікувальна рослина з родини розоцвітних. Найчастіше зустрічається в Карпатах.
Калган також — місто в китайській провінції Чахар (див. примітку до стор.***).
Іншого разу серце її розчулив ясноволосий молодик з просвітленим поглядом і щирою посмішкою. Цей був ґречним, стриманим і мудрим аки змій. Вони прогомоніли до ранку, попиваючи настояну на калгані самогонку та покурюючи запашний тютюн. Зазвичай старій достатньо було кількох фраз, щоб розгледіти сутність гостя і занести його до однієї з комірок свого всеохопного вахтерського реєстру, однак тут інтуїція її підвела. Вона й під ранок не знала, куди втулити цього вутлого розумника. Він був не подібний до інших. Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак цей був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта [8] , коли сердега Іммануїл залишився висміяним і поганьбленим.
8
… на славнозвісному сніданку в Канта— відсилання до «Майстра і Марґарити» М. Булгакова, а саме до епізоду полеміки Берліоза з Воландом, який стверджує, що був знайомий з Кантом ( — Именно, именно, — закричал он, и левый зеленый глаз его, обращенный к Берлиозу, засверкал […] Ведь говорил я ему тогда за завтраком: «Вы, профессор, воля ваша, что-то нескладное придумали! Оно, может, и умно, но больно непонятно. Над вами потешаться будут». Берлиоз выпучил глаза. «За завтраком… Канту?.. Что это он плетет?» — подумал он».«Мастер и Маргарита». Київ, «Молодь», 1998, ст. 11). Натяк на інфернальну сутність персонажа, котрий з'явиться повторно в розділі «Never say never again» під іменем Марк.
Відьма витягла ключі і намагалася показати, як відчиняються двері. Від неї тхнуло шмінкою, шинкою і духами «Кармен». Відсьогодні влада її наді мною безмежна.
Поки вона гримотіла замком — мабуть, його не один раз змінювали, бо двері в тому місці були залатані кольоровим пластиком — я уявляв собі, ніби дивлюся на ту, хто привела мене сюди, напівпричинну-напівжінку-напівдитину. Вона стояла неподалік, прощаючись зі мною назавжди. Обличчя її здавалося незворушним — вона вміла стримувати емоції, але оскільки я був повернутий спиною, то вона не вважала за потрібне приховувати своє бажання курити. З цим бажанням вона так і боротиметься до кінця робочого дня, і тільки, коли вийде на вулицю і побачить, що пачка цілком порожня, з несподіваною злістю пожбурить її в смітник.
Отож ми більше не побачимось аж до кінця часів. Я намагався усвідомити це якомога повніше, та відчував лише якийсь, здається, стогін. Мені хотілося ще раз на останок зловити її погляд, хоча це й було позбавленим сенсу — я навіть не навчився вимовляти подумки її ім'я. І все ж, коли двері відчинилися, не втримався й поглянув на неї. Та тільки вона з якимось магнетичним жахом спостерігала за маніпуляціями старої відьми, чиї руки по лікоть вже були в моїй кімнаті.
За хвилину до кінця
Спочатку з'явилися руки. Короткі пальці, підозрілі нігті з невитравними слідами хни, котрою вона фарбує свої масні і сиві патли. Руки спритно перевірили порядок, а потім вона якось хвацько вчепилася пазурами в повітря і втягла себе всю. Слідом затягла й тебе. Ти оглядався збентежено. Тут ніколи не можна було сказати напевно: ось ліжко, ось вікно. Чи, наприклад, кут. Якось раз на місці шафи ти знайшов прохід в іншу кімнату, куди так і не наважився зайти, іншого разу, вже нічому не дивуючись, виявив, що ванна стоїть в кінці вузького й довгого приміщення, згори донизу викладеного жовтою плиткою. Під стелею самотньо світилася гола лампа.
Перше ж твоє пробудження на новому місці було відмічене топографічними метаморфозами і появою Ґорвіца [9] . Ґорвіц сидів на підвіконні і чекав закінчення сну. Він прийшов сюди рекламувати карамельки. Такі різнокольорові, хімічні, на патичках. І навіть не самі карамельки, а підставку для них. Підставку, що сама починала обертатися, як тільки-но ти схилявся над нею. «Вловлює флюїди», — пояснював Ґорвіц. Для комерсанта він виглядав надто флегматичним.
В балачках ні про що ви збавили кілька годин, і ти час від часу нахилявся над хитрою штуковиною, швидше машинально, аніж підсвідомо, або швидше інтуїтивно, аніж щоб подивитися на обертання карамельок. «А взагалі їх можна їсти?», — несподівано запитав. «Не знаю, — відказав Ґорвіц, — віддаю перевагу родзинкам». Коло полудня він кудись запропастився разом із карамельками, залишивши, втім, підставку. Під вечір чувся його голос із сусідньої кімнати, але проходу туди знайти не вдалося. Підставка ще деякий час оберталася, а потім перестала. «Сіли батарейки, — вирішив ти. — Чи мо' закінчились флюїди?»9
Ґорвіц— один з наскрізних персонажів Іздрикової прози. З'являється у різних якостях, не маючи чітко визначених характеристик.
Якось по сусідству виявилася танцювальна зала, заставлена букетами. Квіти цілими оберемками стояли просто в відрах на підлозі і в трилітрових слоїках на столі (посередині зали знаходився громіздкий лабораторний стіл з газовими пальниками, пробірками, дистиляторами), і в химерних вазах, і в колбах, і навіть в китайському термосі, розписаному журавлями. Пахло осінню, житом, землею. Десь довкола ходила твоя колишня вчителька з учнями. Власне кажучи, то були чомусь самі дівчата. Ти з острахом чекав початку уроку, роздивляючись на всі боки. Якби ти знався на рослинах, то помітив би певну хронологічну несумісність айстр, жоржин, гладіолусів та флоксів, які переважали, з гіацинтами га анемонами, зібраними в окремі букетики. Але ти не запідозрив лихого навіть коли виявив на поличці кілька пташиних яєць у дерев'яній, вистеленій ватою, коробці. Мусів з ними щось зробити, поки голоси не наблизилися остаточно. Але не знав, що саме. Відчув нараз, що через хвилювання забув щось надзвичайно важливе. Кинувся перебирати квіти, немовби в них могла бути якась підказка. Запалив газ у пальнику. Блакитне полум'я теж нагадувало пелюстку. Обпік для чогось руку. Раптом зрозумів, що тебе так непокоїло весь цей час — незнайомий присмак у роті. Голоси лунали дедалі ближче. Десь далеко надворі бензопилкою розпилювали повалені тополі (тепер за вікнами лиш голе небо). Поперевертав пробірки. Розбив дистилятор. Спалив класний журнал. Вороття назад уже не буде. Втім, його ніколи й не буває. Врешті-решт таки наблизився до полички. Познімав товстезні альбоми гербаріїв. Підсунув ближче вистелену вагою коробку. Думав, чи потрафиш визначити птаха. Чи навіть кількох птахів. А, може, це звичайні курячі яйця? Пересилюючи огиду, взяв одне до рук. І воно відразу трісло тобі в долонях, і обридливий слиз, повний потворних зародків, потік пальцями, і ти, впустивши шкаралупу, спаралізовано дивився, як нудотне місиво скапує на підлогу, стікає і скапує, і цьому немає кінця, немов ти сам перетворюєшся на слиз, а в кімнату вже заходять і заходять, мовчки оточуючи тебе, спійманого на місці злочину.
За одинадцять секунд до кінця
Думаю про тебе щодня.
Ні, не так: думаю про тебе цілими днями.
Тобто весь час думаю про тебе. Звичайно, не тільки про тебе, але в думках про що завгодно завжди присутня ти. Тобто я зовсім не думаю про тебе — воно якось само виходить. Крізь тебе, тобі, тобою.
Не певний, чи думаю також і по ночах. Мабуть, ні. Тому що взагалі тоді не думаю. Ти жодного разу не приснилася мені такою, як ти є насправді. Не пам'ятаю твого обличчя. Можу згадати його дитячий овал чи обриси уст, чи навіть кінчик носа, але обличчя повністю — ніколи. Хіба ту знимку, яку бачив мимохідь. Але тоді я згадую знимку, а не твоє обличчя на ній. Зате я пам'ятаю твою ходу, коли ми йшли коридорами. Пам'ятаю, як розліталося волосся.
Відчуваю твої тканини.
Знаю тебе на смак. Тобто навіть не на смак, — ти, здасться, позбавлена смаку і запахів, — а на дотик устами. Я весь час відчуваю тебе на устах. Це дуже дивно — знати те, чого не було насправді. Чи, може, було? Знати цю вологу. Пам'ятати її завжди.
Навіть сльози твої не солоні.
Я мав би злизати твою кров, коли ти вколола палець. Але це сталося запізно. Я вже не вартий тебе. Ти надто чиста. Моя печінка не варта тебе. Моя слизова оболонка. Мої легені. Забагато бруду. Я вже не належу собі. Часто із здивуванням помічаю, що рухаюся, дихаю, їм. Я заплутався у цій брехні. Варто один раз зрадити себе і — все. Кришаться зуби, випадає волосся, з'являються виразки. Як можу бути з тобою?
І як тоді бути без тебе? В світі замало води, щоб вимити з мене світ.
Пам'ятаю тебе устами. Це, здається, єдина пам'ять, ще доступна мені. Твій голос. Твій доторк. Все розпадається на фраґменти. Все розпадається на цитати [10] . Якась музика. Якийсь сон. Якийсь сум.
Чи ти навчилася спати? Співай мені, співай.
Конверт, цикорій, зима, прожилки. Ранкова кава.
Думаю про тебе весь час. Мусимо бути окремо. Аж поки все не скінчиться. А це ще так довго. Цілих три.
10
Все розпадається на цитати.— Видозмінена цитата з віршованого циклу Юрія Андруховича «Листи в Україну»: «А для мене — пастки на кожнім метрі, мова розпадається на цитати»(див.: Четвер № 4, 1993, стор. 59, вірш IV). Автоіронічний пасаж, зайва вказівка на цитатно-мозаїчну природу «Подвійного Леона».