Поезії

ДО ШКОЛИ

Ну, прокидайтеся, діти: Ранок - до книжки пора! Сонечко вспіло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращі прогаєте дні, - Пізно вертати, - ніколи Їх не завернете, ні! Змалку кохайтесь в освіті, Змалку розширюйте ум, Бо доведеться у світі Всяких назнатися дум. Треба самим розвертати: [5] Як і до чого все йде, Шлях безпомилишно взяти - Той, що до правди веде. Щоб не зросли ви на сором (Бійтесь найпаче того!) Та не зробились позором Рідного краю свого!

5

– Розвертати - в розумінні розмірковувати.

ЖІНОЧА ДУША

Оюізмучено-недужий, В туз я поник чолом… Тихо-тихо ангел дружий Огорнув мене крилом. Мов та хмара на блакиті, Чорна думонька злина … Що ж ото за ангел в світі; Що за зоря весняна? Гасне зірка найясніша. Ангел ангела втіша… Та жіноча найніжніша, Най чаруюча душа.

З ДУМОК СУЧАСНИХ

Запорожжя та козацтво Спать уклалися в журбі... Інший час, панове братство,- Інші теми на добі! Відлічивши козакові Поважання данину, Чи не глянуть мужикові У хатиноньку сумну? Глянуть просто, без серпанку, Яким все обволіка Пан-поет, що бачив з ґанку Богоносця-мужика. Наш мужик - то неук темний, Працівник, але бідар, Скарб незчерпано таємний, Що живився володар. Довго ним ми рабували; Кров лилась, свистів батіг, Іще довше глузували, Стали падати до ніг. Бо за часом рабування Нас окрило каяття; Найсвятіші почування Зворушили гидь життя. Але та любов висока, Хоч правдивою була, Зором збільшеного ока Зайвих фарбів надала. Зникла геть жива людина, Розпочався був туман; Та минула ця година Повишаючих оман... Перед нами - брат нужденний, Яким він і справді є. Тягне жереб свій злиденний Та кляне життя своє. Вік пита сірома неба: Чи не пустять з рук кати... Отому найперше треба Бідоласі помогти! Появить на очі люду Його ж сховані скарби - Справа гідна сил та труду, Річ достойна боротьби! Хлоп-мужик, панове братство, То - підстава в наші дні... А Січ-мати та козацтво - Хай царствують у труні!

ЗІЙШЛИ СНІГИ, ШУМИТЬ ВОДА...

Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Проміння щедро ллє; Гайок привітно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє...

КВІТКА, ЩО НОГОЮ...

Квітка, що ногою Стоптана в пилу; Гук, що вмер луною, Пронизавши млу; Огник серед поля, Що блиснув і згас,- Се - та світла доля, Що втекла від нас.

1900 - 1902

КОЗАКОВІ

Не хились додолу, зраджений козаче, Про лиху пригоду навіки забудь, Найлютішу муку серце переплаче… Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь! Хай росте здорова, хай цвіте дівчина; Маєш собі щастя іншого знайти: Ти - не одинокий, ти не сиротина,- Єсть у тебе вірні соколи-брати… Єсть у тебе думки, людові прихильні; То кохай їх щиро, поміж гурт неси… Всюди роздаються стони надмогильні: Власною нудьгою пекла додаси. Причинись до праці, де, служивши ближнім За своє кохання чоловік не дба; Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним. Там твоя турбота, та твоя журба!

МЕТЕЛИЧОК

Мій метеличку любенький! Як щастить тобі? Увесь-деньки, моторненький, Вієшся собі? – Зелень лугу, блескіт неба - З того радий я; Запах квітів - більш не треба, То - вся харч моя. Небагацько вік мій ліче, Через день мине... Вдій же ласку, чоловіче, Не воруш мене.

НА ПАМ'ЯТЪ

Навік минули вільні годи, В далекий край припало йти; І от, під тяжкий час пригоди, Мені сестрою стала ти; Мов ангел, сяла предо мною, Неначе квітонька, цвіла, Моєю зорею ясною, Моєю музою була! Тебе нема, а все з могили Твій образ світлий устає, І знов душа почує сили, Замарить серденько моє!

НАДІЯ

Не зітхай так безнадійно, Скорбних уст не замикай, Рук не складуй ще подвійно, З лану битви не тікай, Глянь на луг - не вся травиця Ще потоптана упрах; Глянь на люди - чесні лиця Ще не всі обвіяв страх. Ще великі перепони Злу поставлено кругом, Не безкарно рвуться стони Під ворожим батогом. Встануть мученики-браття, Встануть сестри, як живі... За годиною прокляття, Мук, кайданів та крові, Зрадно купленої слави,- Панство волі йде услід, І на чолі миросправи Власно з'явиться нарід!

НЕ РАЗ МИ ХОДИЛИ В ДОРОГУ

Не раз ми ходили в дорогу, Не раз ми вертались до хати І знову брели від порогу - Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля - То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров'ю та потом, Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений ладом ворожим, Він працею держить всі стани... Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани!

ОРЛИ

Марно ради пита, Вся засмучена, Україна свята, Перемучена. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди-бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи. Дяка Богу - всього Враз набралися: Від народу свого Відцуралися... А поки що чуже Розшолопають, - Чого вміли, то вже Не второпають... Ще й вирлають на мир Гірш Московщини: – «Що за хлопський кумир Народовщини!» Чи таких ти орлів Сподівалася, Як за них лила крів, Турбувалася? Не так збавлять снаги Силоміцники, Як оті вороги, Підпомічники!

(1894)

ОЦЕ Я ДУМАЮ, БРАТИ...

Оце я думаю, брати, Про долю рідного народа; Прийшла година хрест нести, Бо всюди - злидні, скрізь незгода. Оце гадаю, - і мені Таки частесенько здається, Що мир, запеклий у борні, Жартує тільки та сміється; Що пал мережаних речей За оборонників святині Одна омана для очей Чи марний гук серед пустині; Що мир, лукавий, як дівча, Цього на людях уквітча, А серце схилить до другого, Пригорне потай дорогого, І хто всю душу віддає - В кайдани зрадно закує, На трупі бенкет бучний справить За домовиною ославить, Дітей та внуків нацькує; Що мир... О ні... бо тільки вами Душа убога замарить – Якими радими словами Бажав би я заговорить. Я знову вірю, що пригода, Мов чорна хмара, пропливе, Що невмируща міць народа Усе лихе переживе!