Поезії

ПЛАЧЕ НЕБО, ВКРИТЕ ХМАРАМИ...

Плаче небо, вкрите хмарами, Що над нами восени Без кінця пливуть отарами Із сумної сторони. Темний гай додолу хилиться, Буйне листя опада; Різва пташка не осмілиться В поле вилетіть з гнізда. Тільки галич перелякана Скиглить, зграями шуга; З жалібного її каркання На душі росте нудьга. Сльози осені журливої, Що минули ясні дні, Се - плач долі нещасливої, Що судилася мені. 

1900 - 1902

ПО МОРЮ

Чимало днів по морю, У тьмі німій, На певну зустріч горю Плив човен мій. Швиряли хвилі бурні На всі краї... Вставали думи журні Нудьги-змії. Вітчини берег милий Зникав і зник, І рвався мій безсилий, Розпучний крик. А прірва виє, кличе До бороття, Пловцеві згубу зиче Без вороття.

ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ

До вас, поети-українці, Шлю - вибачайте - дружній лист, Щоб повітати наодинці Та дяку висловить за хист. Доходять часом ваші звуки В мою далечину глуху І гоять чаром біль розпуки На самотинному шляху. Від вас одрізнений навіки, Докупи думкою живу... Прийміть же щиро братні стріки Про нашу долю світову. Бажав, бач, я сказати в листу Про рідний брак громадських благ Та притулить до того змісту Від себе декілька уваг. Не все співати нам про квіти Та любуватися Дніпром... Година - дбать про шлях освіти, Люд забезпечити добром; Спинить навколо голос стонів, Що крають серденько притьмом, Розвіять пітьму забобонів, Впотужить голови умом; Збудить чуття самопізнання, Шаноби власної чуття, Розсунуть цілі прямування Замість товктися без пуття. Хай мертва буква вас не мане До свар, заслонюючи суть; Славетніш німці чи слов'яне - Ті спірки краю не спасуть. З усіх усюд берімо з датки, А не зачерв'юймо в багні; Меткої жизності нестатки - Умови гибелі справжні. Народ, покинутий на злидні, Народ, плазуючий у млі, Повинен стратить риси рідні, Безслідно стертися з землі!

РОБІТНИКОВІ

Роби на других дні та ночі, На хвилю праці не заспи; А візьме сум, заплачуть очі,- У чарці горенько топи... Поки останнього хабітку Не розметають глитаї, Поки на вічнім заробітку Не стратиш силоньки свої; Та не задубнеш без прочинку Посеред улиці, поки У карбувальному будинку Не розлетишся на шматки.

СИРОТИ

Сердешні діти... батька взято; Смерть несподівано прийшла... Пекельний Ірод справив свято, Пир людожерності та зла. Не поборов страшної муки Борець хоробрий: все хотів Знять догори ослаблі руки, Востаннє стати на катів. Сердешні діти... вам байдуже; Ви усміхались, дивлячись, Як ваша ненька рідна туже, Слізьми безрадісно ллючись. Бо ви не знали... Діти, діти! Так тіштесь, доки ростете... Чи довго на світ вам глядіти? Як батько, може, помрете!

СОН

Зелений гай, пахуче поле, В тюрмі приснилися мені,- І луг широкий, наче море, І тихий сум по кружині. Садок приснився коло хати, Весела літяна пора; А в хаті... там знудилась мати, Ізнудьгувалася сестра. Поблідло личко, згасли очі, Надія вмерла, стан зігнувсь... І я заплакав опівночі І, гірко плачучи, проснувсь.

СОНЕЧКО ТА ДОЩИК

Якось сонечко казало: – Буду все собі світити!
– Почув дощик: - Пуття мало, От я краще буду лити! – З тебе людям холод, слота, - Каже сонечко і слуха. Відрік дощик: - Не робота, Як почнеться і посуха. Зазмагались.
– Хто все плодить: Груші, сливи, огірочки? – А без мене, - дощ доводить, - Враз пов'януть всі садочки! Так сперечались довгенько І на тому покінчили, Щоб робити звичайненько Їм обом, як перш робили.

СПІВЕЦЬ

І

Не згадуй нам про вічну млу труни, Не згадуй нам про мертвий сон могили; Даль невідомості мість того розгорни, Клич до життя, буди дрімучі сили! Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір'ям підупалих, А розбуди на діло боротьби, Знайди розвагу в світлих ідеалах! Тоді тебе послухаємось ми, Замовкнуть в серці почування лячні. А станемо правдивими людьми І будемо довіку тобі вдячні! Поперед інших стяг новий неси, Карай насильство своїм словом віщим, Веди нас в мир і горя і краси, Стань проти зла, доки його не знищим. Не згадуй же про вічну млу труни, Не згадуй же про мертвий сон могили, А засівай зерном добра лани, Щоб найплідніші жнива уродили!

ІІ

Так казала співцеві громада. Що ж відмовить співець-бідолага? Роздавалась не раз ота рада... Він прямує до людського блага. Що ж поробиш, як сили в самого Відібрала напасниця-доля, Як на жереб терпіння німого Засудила без жалю неволя! Як він змучивсь під гнітом скорботи, Трупом пав, не дійшовши дороги... Чи сказав хто слівце заохоти, На годину подав допомоги? Не судіть же співця так жорстоко, Що пісні його вкрай сумовиті, Що сльоза туманить йому око, Що він скрізь одинокий на світі!

СПРАВЖНІ ГЕРОЇ

Не вам мій спів, уквітчані герої Кривавих справ, не вам мій голос,- ні! З-під барв рожевих вигадки пустої На чорнім тлі ви бачитесь мені. Хай досі сниться іншому піїті Шалений брязкіт кинутих шабель... Не кращ було б запособлять освіті, Підняти люд хоть на один щабель? Моя хвала трудівникам незнаним, Що двигли мисль по селах, хуторах, Цуравшись власно мрій золототканих, Чий невідомо почиває прах; Чий вік минув за працею, як днина, Сліпим братам торуючи межу... Перед тими я стану на коліна, Героям тим подяку я зложу! Моя хвала живим, як і помершим, Отим борцям за будуче Русі, Тим страдникам за друзяків найпершим, Що сяють нам у чарівній красі! Взяли вони в житті шляхи колючі Серед пригід та всякої нужди... Окриють їх колись вінки немручі,- Затихне навіть галас ворожди!

СУЧАСНИКОВІ

Оце дивлюсь безрадісно на тебе, Загляну в душу змучену твою – І несподівано самого себе В тобі, мій брате, пізнаю! Ще з пелюшок здобувся ти отрути, Не бачив навіть радощів життя - А вже воно на тебе вспіло тхнути Диханням смертного пиття! І підеш ти гірким шляхом недуги, У темряві шукаючи зорі, Конаючи з невимовної туги, Довіковічним бранцем прі! [6] Дізнаєшся в кайданах самотини, У тридцять літ - знесилений дідусь, Гадавши нишком: кращої години Я в мирі ледве чи діждусь... Та вірую, що хрест мій не безплодний, Що хрест отой - бездольний люд спасе, Запинить певно стогін всенародний, Вітчині щастя принесе!

6

– Пря - боротьба