Шашкевич М. С. ПОЕЗІЇ БАНДУРИСТ

(Уривок з піснетвора „Перекинчик бісурманський")

ПІСЕНЬКА 1

Бувало, весною, як ліс розів'ється І чистими птичок гукне голосами, Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться, Пчілка задзвонить лугами, полями, Стадами весело заграє долина, А в ріці рибонька аж носить водою, З пісеньков із поля вертає дівчина, Плугатар за плугом з довгою думою; Бувало, весною, як голуб сивенький, Із оком ясненьким, як око святого, Під полов бандурка, в устах пісень много, Щороку приходить Соловій старенький. А всі го за батька рідненького мали: Старії і діти, молодці й дівчата, Як батька з дороги, всі єго вітали, У селі му кожда своя була хата. Бо й годен був того! Бувало, з'явиться, Мов сонце на небі, заспіва, заграє, То всякий веселий, о журбі й не сниться, Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває. Заведе довгими думку голосами, З-під могил, казав би-сь, холодочком віє, Стиха поговорить з батьками-князями, Старі молодніють, бо й сам молодніє. Або ж і дівчатам коли заспіває, Тьохкають серденька, бо він відгадає, Що із миленькими говорять дівчата. Дівча спаленіє, спустить оченята, Зиркне по миленькім, очами питає: «Де він придивився?.. Як він добре знає!..» За тоє всякому припав до серденька, Як до голубонька голубка сивенька, За тоє го всюди звали Соловієм. Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..

ПІСЕНЬКА 2

Як гомін по лісі, звістка несесь мила: «Іде Соловій наш! Нові несе пісні, Пісні нечувані і думки незвісні!» Радість у серденьку всякому зацвіла. І вийшли назустріч, і ждали на мості. Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!» До села проводять; всякого вітає, О щастю, здоров'ю, родині питає.

***

Чого ж то у лузі головку склонила, Відав, тучу чує березочка біла? Чого ж то півець наш, чого він сумує?.. Видко, що з тяжкою журбою несеться, Бо око стемніло, тяжко серце б'ється, А на личку смуток - чи нещастя чує? Йде селом, бувало, весело і сміло, З хаткою, з деревцем кождим розмовляє, Вдарить у бандурку, здрібненька заграє Козачка чи шумку, аж згадати мило!.. А нині, як не той: клонить волос сивий На грудь піснословну, журиться, сумує, Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить, З дітьми ся не бавить - чи лихо віщує? Чи жаль тисне серце за другом миленьким, Може, за сестрою, за братом рідненьким? Чи, може, ідучи з далекой дороги, Ходом утомився і примучив ноги? Не змучив він ноги, ходом не втомився, Вчуєте, пташечки, чого зажурився.

ПІСЕНЬКА 3

Присів на царинці; молодь обступила, Як цвіточку пчоли, а старшина сіла. І вийняв бандурку, і обтер полою, І став ї строїти, і повів рукою По струнах злегенька; струни згаморили. Півець розуміє, бо з ним говорили; Вже літ сорок і два їх бесіду знає. І вдарив сильнійше і скорше тручає. І стали гриміти та бескидським громом, І стали шуміти та степовим шумом; То знов заскипіли, як води старого Отця Славутиці, бо о нім думає Півець і мислію честь єму співає. То знов злебеділи, як би галич много, Стадами злетівши, чисте поле вкрили. То знова злегенька, стиха гомоніли, Мов згадка літ давніх і минувшой долі, Щораз то тихше і тихше бриніли, Розлетілись за півця думкою по полі, А накінець зглохли - зовсім заніміли.

[1840 - 1842]

БЕЗРІДНИЙ

Кому бог в груди дав серце м’ягеньке І дав вродитись в добрую годину, Щастє, як літом сонічко тепленьке, В житю му всяку огріває днину; Й світ єму милий, і солодка нічка, Мислі веселі, і серденько грає, Як у дуброві тихенька криничка, Днина за днинов так єму спливає. Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю, Що давить серце, як відьма кощава, Хто вражій нужді попався в неволю, Кому з журбами і сон, і забава - Тому ніт місця ані супокою, Нудиться світом, нудить і собою; Туга до серця, як гадь, ся вселила, З’їдає мислі, як змія зірочки, Груди зсушила, здоровля знорила, Хліб му не милий, не терпить сорочки. Ще ж то, хто може із серця сплакати, Чи у куточку, чи за углом хати, Чи у грудь брата, чи хоть в жменю друга, Хоть на часочок сплине з серця туга. Лиш коли сльози в грудях скаменіли І в тяжку скалу над серцем ся збили, Разів із десять щодень рад би-сь вмерти: Годі а годі!.. Потіхи ні смерти.

2 листопада 1840, Нестаничі

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧОМ (1139 р.)

Не згасайте, ясні зори, Не вій, вітре, зниз Дністра, Не темнійте, красні звори, Днесь, Галиче, честь твоя! Бо хто русин, підлітайте Соколами на врага! Жваво в танець, заспівайте Піснь веселу: гурра-га! Побарися, облак тьмистий, Ще годинку, ще постій, Тобі прийде розповісти Славний руський з ляхом бій. Од Бескида аж до моря Піснь весела загула, Від запада аж де зоря Чути голос: гурра-га! Покрай Дністра, край бистрого Ясний сокіл там жене, Ярополка київського Скоропадний кінь несе. Гей, хто русин, за ратище, В крепкі руки меч ясний, Шпарка стріла най засвище: Гордий ляше, день не твій! Не оден ти город красний Лютим мечем розметав, Руки не оден нещасний По родині заломав! Нині щезла пуста слава, Скверний розірвавсь вінець, Сорок восьма крвава справа, Гидний дала ти конець. Бач, Болеслав гордовитий Поклоном низеньким впав, Враг, напасник сановитий, На чужім коні втікав. Радость, радость, галичани! Не загостить більше враг, Грими, Дністре, шуми, Сяне! Не прискоче вовком лях!

[1834]

ВЕСНІВКА

Цвітка дрібная Молила неньку, Весну раненьку: "Нене рідная! Вволи ми волю – Дай мені долю, Щоб я зацвіла, Весь луг скрасила, Щоби я була, Як сонце, ясна, Як зоря, красна, Щоби-м згорнула Весь світ до себе!" – "Доню, голубко! Жаль мені тебе, Гарная любко; Бо вихор свисне, Мороз потисне, Буря загуде, – Краса змарніє, Личко зчорніє, Головоньку склониш, Листоньки зрониш, – Жаль серцю буде".

ВЖЕ СОНЦЕ КРАСНО...

Вже сонце красно - Хвала-бо - встало, Бачте, як ясно Світом засяло! Нічні, сонливі Мраки розбило; Боже, ах, боже, То твоє діло! Весело, мило На світ глядіти, Добро приспіло: Радуйтесь, діти! Гомін лісами, Піснь дубровами Щастє розносить, Сильно голосить, Весело, мило: «Боже, ах, боже, То твоє діло!» Зелень розвилась Геть царинами, Радість розплилась Всіма світами: Весна миленька, Надія літо, Осінь повненька, Бо в стогах жито. Взимі весело, Хоть всюда біло. Боже, ах, боже, То твоє діло! Дуброви, гори З полонинами, Долини, звори, Ріки з струями, Небо високе І звізд без числа, Море глубоке, Чудів всюда тьма, Всьо так порядно, Всюда так ладно. Всюда щось жиє, Робить, ділає, Двигшись, літає, Ходить і плине, Радо співає, Весело, мило: «Боже, ах, боже, То твоє діло!» Не хочу багатства, Ані грошей мати, Ні паном бояром, Ні царем ся звати; Лиш добрий най буду І богу миленький, Най люблять мя люди, Тогда я щастненький.

ВІРИТЕЛЕВІ

Перед зорями в люту непогоду Розігралася душа молодецька. Імив за керму та й чухнув на воду, На буйне море, гей, кров молодецька. А море бистре, гей, носить собою, Кипить і б’ється, аж страх ся здуває, Волня на волню зводиться горою, Пре сила силу, плавця затопляє.

ВІРНА

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила. Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий, Бо із війни за три роки не вертає милий. На могилі, верховині милого спращала, Біле личко цілувала, слізьми проводжала. «Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати, До твоєї соколеньком я прилечу хати. Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися, Подай ручку біленькую, додому вернися». Вдарив коник у копита, задзвонив станлями, Лишилася сиротонька з журними гадками. Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву, За лісами, за горами лишив чорнобриву. Край дуброви на горбочку сипана могила, Там дівчина із зорями щодень виходила. Виходила із зорями, стояла до ночі, Свої чорні за миленьким видивила очі. Ой ходила, ой бродила зимами, літами, Витоптала биту стежку білими ногами.

ДІТИ І ЖАБИ

Коло озера щодень звечора Хлопці сюда-туда бігали І на Жаби засідали. Лиш ся котра з води показала, Каменем зараз в лоб діставала. Одна з них, над другі сміла, Так з води до них повіла: «Діти, діти! Лишіть теє битє, Вам то грачкою, нам йде о житє».

ДНІСТРОВАНКА

Марусенька мила Цвіточки садила, Водов підливала, Стихонька співала: «Ростіть ми, цвіточки, Райськії діточки; Ростіть ми весною, Розвиньтесь красою, Літом ми зацвійте, Головку пристрійте Мені молоденькій, Строїтись радненькій!»