Поезiї

Щира згода, добрий лад зiстався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пiшла по вiтру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

I стороннiї чужiї люде,

Всi казали: "Поки свiта сонця,

У ярмi шотландський люд не буде

Не пригас i не пропав нiколи

Вiльний дух в шотландському народi.

Стала вiльна сторона шотландська

Навiть давнiм ворогам в пригодi.

Як пiзнiш англiйцi i шотландцi

Поєднались в спiльную державу,

То англiйцi вчились вiд шотландцiв,

Як любити волю, честь i славу.

I за те хвала Роберту Брюсу, -

Вiн борцем за рiдний край з'явився.

Так! одваги та завзяття в працi

Вiн в малого павука навчився.

Вiн здобув собi велику славу,

I не вмре та слава, не поляже,

В пiснi, в словi буде вiчно жити

I про себе свiтовi розкаже.

1893 року

СПIВЕЦЬ

Пишно займались багрянiї зорi

Колись навеснi,

Любо лилися в пташиному хорi

Лiснi голоснi;

Грала промiнням, ясним самоцвiтом

Порання роса,

I усмiхалась весняним привiтом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкiшна,

Найкраща з квiток, Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко трояндi вродливiй

Так любо спiвав,

Голосом дивним спiвець чарiвливий

Садки розвивав;

Слав до вечiрньої зорi прощання,

Що гасла вгорi,

Ще ж голоснiше спiвав на вiтання

Пораннiй зорi…

Вже пролетiв, немов пташка зальотна,

Весняний той час, -

Осiнь холодная, осiнь вiльготна

Панує у нас.

Тихо спускається нiчка осiння, -

Година сумна;

Мiсяць холоднеє кида промiння;

Здалека луна

Пугача вiщого крик - гук єдиний;

Дiброва нiма.

Де ж соловейко? де ж спiв солов'їний?

Ох, де ж вiн? Нема!

В вирiй полинув, де вiчная весна,

Натхненний спiвець.

Вiчно красув там рожа чудесна,

Там теплий вiтрець;

Глухо i смутно кругом на просторi.

Мiй гаю сумний!

Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,

Тебе й край рiдний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листi сухiм

Вiтер зiтха, мов дрiада сумує,

Iз жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

I розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила менi солов'їнi,

I воля своя, -

Я б не лишила тебе в самотинi,

Країно моя!

(1889)

ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

Коханiй мамi

Уже скотилось iз неба сонце,

Заглянув мiсяць в моє вiконце.

Вже засвiтились у небi зорi,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При мiсяченьку та й заспiваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, бiленькi хати,

I соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красне в якiй країнi,

Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!

Нiч обгорнула бiленькi хати,

Немов маленьких дiточок мати,

Вiтрець весняний тихенько дише,

Немов дiток тих до сну колише.

ЗОРЯНЕ НЕБО

Зорi, очi весняної ночi!

Зорi, темряви погляди яснi!

То лагiднi, як очi дiвочi,

То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Одна зiрка палає, мов пломiнь,

Бiлi хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промiнь,

Вона дивиться в iншi простори…

Iнша зiронька личко ховає

В покривало прозореє срiбне,

Соромливо на дiл поглядає,

Сипле блiдеє промiння дрiбне.

Ти, прекрасна вечiрняя зоре!

Урочисто й лагiдно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тiльки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить i мигтить iнша зiрка!

Срiблом мiниться iскра чудесна…

Он зоря покотилась, - то гiрка

Покотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче

Небо зорями-слiзьми над нами.

Як тремтить теє свiтло! Неначе

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промiнням рiч та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

I нiма для нас книга одвiчна…

***

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зiрка ясная;

Сеї ж ночi дарма

Її кличу, - нема!

Я стою у журбi самотная.

I шукаю вгорi

Я тiєї зорi:

"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"

Але зорi менi

Шлють промiння сумнi:

"Не шукай її, дiвчино бiдна!"

***

Моя люба зоря ронить в серце менi,

Наче сльози, промiння тремтяче,

Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…

Ох, чого моя зiронька плаче!

***

Я сьогоднi в тузi, в горi,

Мов у тяжкiм снi, -

Отруїли яснi зорi

Серденько менi.

***

В небi мiсяць зiходить смутний,

Помiж хмарами вид свiй ховає,

Його промiнь червоний, сумний

Поза хмарами свiтить-палає.

Мов пожежа на небi горить,

Землю ж темнiї тiнi вкривають,