Покров

– Ідіотка… – оголосила собі вирок.

Відкрила кришечку контейнера: всередині замість котушок – чималий скручений носовичок.

– Що ж ти ховала, бабусю?..

Потягла – із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша звичайного шкільного зошита.

– Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… – розгорнула.

На пожмаканому аркуші – дві коробки з-під сірників. Тепліше?.. Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку – дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко – один бік пузатий, інший плаский, із вигравійованою літерою «К».

– Наче з давнини, – прошепотіла. Ніколи подібних у ювелірних крамницях не бачила.

Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді – ані слова?

Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червінці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», – загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє. Та сяяло лише вічне сонце – зазирало крізь вікно до осиротілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?

Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пузатим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болгарії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювалася: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні! Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну батарейку – давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкільного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом. Та тут щось написано!

– Наталоччина спадщина від баби Саші… – читала, ледь розбираючи бабусині карлючки. – Золоті монети – три штуки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти – чотири штуки.

– Діаманти? – в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.

Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знайде! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кімнату вщент – пилюка куриться, – та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.

– Так нечесно! – поскаржилася чи то Богові, чи то бабусі-покійниці.

Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно – дзень. Та в серці сховано щось! Як відкрити?! Аж запаморочилося: тремтячими руками знімала з шиї ланцюжок.

– Як же я одразу не здогадалася! – шепотіла затято. Крутила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блискучу гладку поверхню без натяків на кнопочки, смикала витончений гачок, на якому висіла прикраса. Та як ти відкриваєшся, кляте серце?!

– Падлюки! – відіслала вітання ювелірам.

Спересердя зачепила нігтем хвостик літери «К» – сердечко рипнуло і розчахнулося. Усередині виблискували чотири прозорі камінці.

Аж у сльози.

– Ох, заживу… – де вже тут зважати на заповіт, бабиною рукою написаний: не твоє, Аїдо! Матері твоєї спадщина…

– Не заслужила злодюжка! – обурилася. – Моє! Хай платить, підла, раз покинула дитину на бабцю! Усього собі накуплю…

Та все сталося не так, як гадалося. Ледь обміняла одну золоту монету на вовняний килим у торгашки Тоньки Захарченко. Та з наслідками – до Адиної квартири почали навідуватися підозрілі люди: «Може, ще золото маєш?» «Ні, звідки?!» – трусилася, заховала скарб подалі від очей на довгі роки, аж до розвалу СРСР: надто вже страшно. Закінчила політех, на заздрість однокурсникам відкараскалася від розподілення в далекі казахські степи – у Києві залишилася разом із перспективним Валею, що він занурився у вищу математику по маківку, навіть ніч в ідеалі ділив: третину Аді, третину науці, третину для неспокійного сну, та ненаситна математика часто забирала собі всі темні години. За два роки то принесло зиск: Валя захистив кандидатську дисертацію і без передиху засів за докторську. Ада влаштувалася інженером із техніки безпеки на «Арсенал», за чотири роки тільки раз змогла на десять діб відірвати чоловіка від науки – таки поїхали до Болгарії. На тому і край розкошам. У 1985-му завагітніла, засмутилася – не хочу, рано! – та по-тихому аборт зробити не встигла. Інтелігентні Валині батьки, які до цього жодного разу не втручалися в сімейне життя сина, не витримали – впали на коліна: на себе всі клопоти візьмемо, тільки збережи життя дитинці! І сумирний чоловік-науковець раптом виявив неабияку наполегливість.

– На завод піду, щоби заробляти більше, – поклав на вівтар сім’ї улюблену математику. – Схаменися, Адочко!

Ада спересердя вихлюпнула чоловікові все, що накипіло за чотири роки сімейного життя! І що з делікатним Валиним характером йому ніде до грошей не пробитися, і що винні в тому Валині батьки, бо ж хіба то нормально, коли вони Аді на день народження то Моема з Гемінґвеєм, то Стендаля дарують, а не холодильник, приміром, чи гроші на чобітки. Ада і так не знає, куди порозпихати ті книжки, які Валя із собою до її квартири припер, наче посаг, а тепер тут ще й дитина житиме?! Може би, спочатку Валя заробив на більшу квартиру, де і його книжкам, і його дитині місця не бракувало?!

Плюнула на чоловікові мордування – гайда до лікаря на аборт проситися, та сивий гінеколог, якому Ада тицьнула п’ятдесят карбованців, аби той про знеболювальне не забув, грошей не взяв і аборт робити відмовився, бо виявив в Адиному організмі фізіологічні відхилення, що тільки пологами і виправляються.

– Аборт кардинально погіршить ваше здоров’я, – настрахав.

Тільки завдяки тому в 1986-му на світ Божий з’явилася Мар’яна.

– Усі біди почалися у 86-му! – і за двадцять сім років по тому вперто повторювала Аїда. З роботи довелося звільнитися, за п’ять років розвалився Союз, перспективний математик Валя впав у математичну депресію: все намагався точно вирахувати, де ж копійчину добути. Ада всадовила чоловікові на шию маленьку дочку – сама зароблятиму! – відважно кинулася зривати перші дикі квіти капіталістичних бур’янів. Набізнесувала в дев’яності – і у двохтисячних гикалося. За один діамантик виписала з баби Тасиної кімнатки в бараках матір-злодюжку, швиденько продала сумнівну нерухомість, на ті гроші накупила електричних чайників, гайнула з ними до Астрахані, бо там, казали, можна перепродати їх утричі дорожче. На півшляху до Каспію залишилася без грошей і чайників. Аби добрі люди на квиток до Києва не скинулися – бозна-як би додому дісталася. Та окріп ще булькав: усе смикалася – то до Польщі, то до Туреччини, та з виторгом – як у того єврея з вареним яйцем. Плюнула, продала залишки материного спадку (не лишилося більше в Аїди ані монет золотих, ані серця, ані діамантиків) – усі гроші вклала в «МММ»: от де багатство! Не стане більше ноги збивати, сидітиме собі вдома, зиску чекатиме. Скоро прозріла, отримала серцевий напад, забилася в обшарпане крісло архіваріуса міського архіву і тихо зненавиділа отих двох, що крутилися у її квартирі на Воскресенці: безперспективного в нових економічних умовах математика Валю Озерова і маленьку Мар’яну, яка зв’язала царівну Аїду по ногах і руках.

– Хоч щось роби! – істерично плювалася чоловікові в лице. – Кради! Убивай! Ґвалтуй, але заробляй!

Валя ніяково усміхався, знизував плечима, зникав із дому, повертався з копійчиною.

– Знову до батьків ходив?! – Ада забирала гроші, та довбати Валю не припиняла. – А сам?! Хіба ти чоловік?! У тебе навіть ім’я жіноче!

Валя винувато зітхав, плентався до дитячої робити те, що вмів найкраще після розв’язання математичних рівнянь, – розповідати Мар’яні казки. Невідомо чому в кожній з них неодмінним героєм виступав рум’яний пекар Крендель – пригощав гарячими пиріжками трьох поросят, Червону Шапочку, Карабаса-Барабаса, навіть Снігову королеву, – тому Мар’яна найпершою підтримала тата, коли напередодні міленіуму він вирішив торгувати дріжджами.

– Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! – весело скакала навколо ошелешеної матері.

– Гроші де взяв? – здивувалася Ада.

Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг зачепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у колишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив свій малий опт із мізерною націнкою.

– Усе ж стабільний заробіток, – виправдовувався, приносячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.

Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже поставила хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав Славко Шуляк – кремезний, нахабний, багатий.

– Адко?! – здивувався, потяг колишню однокласницю до ресторану. – За нас! Ми ж кохали одне одного! – хильнув, поплив. – І досі жалкую, що не женився на тобі.

– Помилки ніколи не пізно виправляти, – натякнула схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув – вечір закінчили в номері заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.

– Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, – згадувала Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурхливої близькості.

– Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, – не таївся Шуляк. – Тепер легальний бізнес маю. А ти?

– А я… і не жила! – раптом схлипнула Ада.