Покров

Відігнала минуле, узяла себе в руки.

– Ада Едуардівна, – відрекомендувалася, усміхнулася Хотинському якомога привітніше. «Мамо рідна, він же з „QUELLE“!» – штрикнуло в мізки.

Хотинський розтулив рота, і Ада Едуардівна Озерова заднім числом повірила, що всі чоловіки-моделі з німецького каталогу були не тільки красунчиками, але й вихованими розумниками.

– У тебе така молода мама, – сказав Хотинський Мар’яні, однією фразою навіки покоривши Адине серце.

– А любить усе старе, давнішнє. Тому й працює в архіві, – ляпнула Мар’яна, чомусь вирішивши: треба одразу до справи.

Хотинський перехопив віжки: так, тпру… Виставляв на стіл делікатеси, які припхав із собою, все балабонив:

– Мар’яні – швейцарський шоколад. Вам, Адо Едуардівно, – сир з Нідерландів. «Дель густо пуро» – чистий смак. Не куштували? Зараз ми це виправимо. А Мар’яниному татові – відмінне чилійське вино! Тато ж буде?

– Валентина затримали бізнесові справи, – манірно відповіла Ада. – Ви ж розумна людина, вам пояснювати не треба: країну лихоманить… Якщо не приділяти достатньої уваги бізнесу, все прахом піде. А Валентин у нас не з тих, хто, замість власними справами займатися, на Майдані глотку дере.

– Лишімо вино для тата, – знову не в той степ запропонувала Мар’яна, та Хотинський вирішив: несправедливо! Ада Едуардівна неодмінно має отримати задоволення від чилійського червоного.

Під кінець вечері Мар’янина матінка попливла, схлипнула, взялася розповідати про каталог «QUELLE», який слугував радянській школярці вікном в інший світ.

– А ви за Європу? – не обійшла наболілого.

Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, наче вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміхнувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.

– Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, – повідомив довірливо. – От вам пощастило! Маєте змогу щодня торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стикнулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старшини на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори – там тепер школа – стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадцятому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.

– Так у чому проблема? – не могла втямити хмільна Ада.

– Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни – у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому виникне потреба. Часом, не допоможете?

Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свідчив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державного архіву міста Києва, працює над науковою працею зі встановлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож київський архів просить колег з інших архівних установ посприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.

– Це ж «липа», – розгубилася Мар’яна.

– Подякуй краще! – відказала мати. – І не кажи, що мені байдуже твоє щастя.

– Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, – не втрималася, дорікнула Мар’яна.

Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на доньку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про мене знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу – чужим, ненависним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?..

Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я – аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада – представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха – Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

– Ада! – вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.

На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну квартиру на Воскресенці – розкішну, панельну, на дві кімнати, з туалетом і металевою ванною.

– Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, – вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красуні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і прозорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері – як під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.

Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітлахи дражнилися:

– Адка – байстрючка! Адка – байстрючка!

Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою Тасею, бігла надвір.

– Ось моя мама Наталя! – кричала насмішникам, захлиналася. – Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі нафту добуває для нашої Батьківщини!

Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?.. У класі аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскільки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику й сусіду по бараку Славкові Шуляку – демонстрував вирізаний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!

– А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, – безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: – Чому мама не приїжджає?

– Гроші заробляє, – одказувала бабця. Лягала на підлогу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кермом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.

Ада лякалася, сіпала бабцю.

– Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!

Бабця зітхала і бралася до роботи.

Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила, бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкільну форму купували, а метикувата баба Тася – обрізки та залишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями поворожить, на ранок – ану, примірь, серденько! Може, десь вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі заздрощами сходили, бо всі – однакові, а в Ади суконька особлива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фартухи – і чорні щоденні, і білі святкові.