Покров

І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зібрали – і в путь.

У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетенського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каюти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Далеченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема – мов та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схвильовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася, руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтримував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.

– Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, – тліла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.

Так мордувалася – аж злягла, та й океанська подорож підкосила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пускати – холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза, збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка перетворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошуках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіптував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля поїдемо. Перепочинемо – і на захід, у Британську Колумбію, – тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому – у вишнях відпочивати».

Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат – наче всі сили матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер від лихоманки в готельному номері, що його орендував для товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.

Отака жива правда в Перпетуї за плечима.

…І хіба від того чуже серце заболить?

– Так уже доля склалася, – тільки й відказала панові директорові «Банка Монреаля».

До вечора банківські клерки ретельно перераховували золоті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургучем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом дівочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скриню до банківського сховища – сльози не зронила. «От і не лишилося мені на землі справ, – подумала, – крім однієї: біля дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».

Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному маєтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюбський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Самійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що поховали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семилюбський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпоряджень для нащадків…

Розділ 2 Мар’яна

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше, ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї – весь світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомирській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі заздалегідь – угамувати розбурхані сподівання, взяти себе в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михайлівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим, проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!

Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива, вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майдану все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами, тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все росла, так стрімко росла: стань на її шляху – знесе!

Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чому ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?! На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до нього вчасно не гідна!

– Вибачте, можна? Можна пройти?! – виставила руки вперед – розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок Трьохсвятительською нагору. Де там!

– Усі нормальні йдуть на Банкову! – збуджений хлопець підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.

– Та відчепися! – Мар’яна вирвалася, зиркнула на годинник: 18.55. – Дідько! – розгубилася. Перечекати? А час ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як на нерест, проти течії. – Пропустіть! Та дайте пройти! Питання життя і смерті!

До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на восьму. Отак.

…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.

Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хотинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі – лузерша! Усі двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інституту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій» тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійчаними заробітками пристойну роботу знайшла, – із цим ще можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?! Мар’яна ж так жадає щастя – зі шкіри лізе! Щоранку красу наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста, застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, статуетка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж і досі одна?.. Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взнати! Від злого горя навіть цноту втратила без любові – з випадковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати! А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив Мар’яні розпач. Так мордувалася – аж би під потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.

– Хотинський не прийшов… – прошепотіла тьмяно над уже холодною кавою.

Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцію. Виманювання грошиків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’яна вчепилася в роботу – не відірвати. Раніше за всіх з’являлася в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних макетів, одного боялася – знайомства з безпосереднім керівником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:

– Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції вичавить.

– Що я маю робити, аби йому сподобатися? – спитала Мар’яна.

Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені знати, що в Хотинського в голові.

Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову підлеглу без емоцій.

– Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! – тільки й порадив.

І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського. Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобатися тобі! І не заради роботи», – билася настільки гаряча думка – ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закінчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, – вихлюпнути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.

– Поль, він – ідеальний! Він – мужчина моєї мрії! Мені би сказали – звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!

– Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, – нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну – Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашіла: