Полліанна
Шрифт:
На це міс Поллі не відповіла нічого. Але її внутрішній голос підказував, що вона має якомога швидше виправити все те, що зробили з її зачіскою пальчики небоги. Що ж до того, дивитися в люстро чи ні, їй це було байдуже… І раптом, зовсім випадково, міс Поллі поглянула на своє відображення у люстрі на туалетному столику. І від побаченого на її щоках розквітли гарячі рум'янці. Помітивши ці рум'янці, вона почервоніла ще більше. У люстрі відображалося жіноче обличчя — не дуже молоде, та сяюче від несподіваного збудження. Щічки горіли рум'янцями, очі блищали. Волосся, темне й трохи вологе
Усе це настільки здивувало й шокувало міс Поллі, що вона геть забула про свій намір зачесатися на звичний манір. До кімнати якраз повернулася Полліанна. Міс Поллі не встигла навіть поворухнутися, як дівчинка накинула на її очі хустину і зав'язала кінці за головою.
— Полліанно! Полліанно, що ти робиш? — загукала вона.
— Ось про це я й не хотіла вам казати, тітонько Поллі. А ще боялася, що ви таки підглядатимете, тому й зав'язала цю хустку. Тепер сидіть спокійно, це триватиме не більше хвилини, а потім я все вам покажу, — засміялася Полліанна.
— Але Полліанно, — знову почала міс Поллі, намагаючись наосліп звестися на ноги, — ти маєш це зняти! Дитино, що це ти робиш? — із жахом видихнула вона, відчуваючи, як щось укриває її плечі.
Полліанна ж у відповідь знову засміялася. Тремтячими пальцями вона загортала тітчині плечі в дуже гарну мереживну шаль. Щоправда, та трохи пожовкла за довгі роки лежання у скрині і пропахла лавандою. Дівчинка знайшла шаль тиждень тому, коли Ненсі прибирала на горищі; і сьогодні їй подумалося, що її тітонька незгірш за місіс Байт має право бути гарно вдягненою. Закінчивши, Полліанна знову із задоволенням поглянула на результати своєї праці, і їй здалося, що дечого ще не вистачає. Вона рішуче вхопила тітку за руку і потягнула на літню веранду. Там біля перил якраз розцвіла червона троянда, і до неї можна було дотягнутися рукою.
— Полліанно, що це ти робиш? Куди ти мене ведеш? — тітонька Поллі марно намагалася вирвати руку. — Я не піду…
— Ми тільки на хвилиночку вийдемо на веранду! Усе майже готово! — наполягала Полліанна. Врешті вона зірвала троянду і прилаштувала її в тітчиному волоссі над її лівим вухом.
— Ну от! — вигукнула дівчинка, розв'язуючи вузол на хустині й відкидаючи її вбік. — О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас так гарно причесала!
Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася на себе й на все довкола, та раптом тихо скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна, простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під'їздну алею звернув чийсь візок. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який тримав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.
— Лікарю! Лікарю Чілтон! Ви приїхали побачити мене? Я тут!
— Так, я бачу, — трохи невесело усміхнувся лікар, — ти не могла б спуститися сюди?
У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.
— Полліанно, як ти могла? — простогнала міс Поллі. — Отак мене вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!
Полліанна аж зупинилася.
— Але ж ви
були такі гарні — надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…— Гарна? — незадоволено пхикнула жінка, відкидаючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.
— О, тітонько, нехай зачіска залишиться!
— Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! — і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол — усе, до єдиного кучерика.
— Як жаль, ви були просто прекрасні, — ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.
Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.
— Я прописав тебе пацієнтові, і він послав мене по ліки. Ти поїдеш? — запитав лікар.
— Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, — мовила Полліанна.
Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.
— Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!
— З радістю! — вигукнула дівчинка. — Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.
За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.
— Тітонька не хотіла тебе відпускати? — стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.
— Т-та ні, — зітхнула дівчинка, — здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.
— Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.
— Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так-так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»
Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:
— А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?
Полліанна голосно зітхнула.
— Так, і в тому-то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?
Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.
— Так, Полліанно, саме про це я й подумав — що вона справжня красуня.
— Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! — заплескала в долоні дівчинка.
На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.
— Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!
— Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…
— Але вона не буде рада, — відрізав лікар.
Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.
— Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, — зітхнула дівчинка. — Тепер я розумію, що вона втекла, коли побачила вас. А потім сказала, що їй дуже соромно, що її побачили в такому вигляді.
— Так я і думав, — ледь чутно відповів лікар.
— Але я все одно не розумію, — наполягала на своєму дівчинка, — адже вона була такою гарною!