Полліанна

— Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали — лише рука й серце жінки чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. А з присутністю дитини я вам допоможу. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…

— Окрім тебе мені ніхто не потрібен! — рішуче виголосив містер Пендлтон.

— Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі, і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…

— Полліанно! — роздратовано вигукнув чоловік. — Давай не будемо верзти такі нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав — немає жодних грошей для язичників! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!

Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчинку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на превеликий подив, розчарування не було — лише здивування і радість.

— О! Як добре! — загукала вона, плескаючи в долоні. — Я така рада! Тобто, мені насправді дуже жаль язичників, але я рада, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні. Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю — ви його залюбки візьмете!

— Кого я візьму?

— Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому що навіть моя Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!

— Може, він і радітиме, та я — ні! — рішуче відповів на це містер Пендлтон. — Це нісенітниці, Полліанно!

— То ви його не візьмете? — розгублено запитала дівчинка.

— Саме це я й кажу, — відповів він.

— Але він був би чудовою «присутністю дитини», — мало не плачучи, наполягала Полліанна. — І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.

— Не сумніваюся, — гмикнув чоловік, — але я краще оберу самотність!

Чомусь тільки цієї миті Полліанна, вперше за кілька тижнів, пригадала, що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:

— Ви, мабуть, вважаєте, що гарний живий хлопчик — це гірше, аніж старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у шафі?! Але я так не думаю, от!

— Скелет?

— Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його — десь у шафі.

— Гм, це… — і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розреготався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася й почала плакати. Побачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло серйозного вигляду.

— Знаєш, Полліанно, тут ти, мабуть, таки маєш рацію, навіть більше, ніж сама гадаєш, — м'яко почав він. — Насправді я розумію, що «гарний живий хлопчик» значно кращий, аніж мій скелету шафі, але всі бояться змін. Люди дуже часто міцно тримаються за свої скелети, моя мила дівчинко. Та я хочу більше дізнатися про цього гарного хлопчика — Джиммі Біна. Ти мені розповіси?

І Полліанна з радістю почала розповідати про все, що тільки знала.

Можливо, саме сміх змусив містера Пендлтона забути про свій смуток або ж те, як щиро Полліанна розповіла історію Джиммі Біна, та сталося диво — серце містера Пендлтона стало м'яким і люблячим. Полліанна поверталася додому із запрошенням для Джиммі Біна — містер Пендлтон кликав їх обох до великого будинку на пагорбі наступної суботи.

— Я така рада! Я впевнена, що він вам дуже сподобається! — мовила Полліанна на прощання. — Мені так хочеться, щоб у Джиммі Біна був дім і той, хто про нього дбатиме!

Розділ 22. Проповіді і ящики для дров

Опівдні, саме тоді, коли Полліанна розповіла Джону Пендлтону про Джиммі Біна, преподобний отець Пол Форд піднявшись пагорбом, заглиблювався у Пендлтонськии ліс, сподіваючись, що благодатна краса природи зможе вилікувати його зранене серце.

Він і справді дуже страждав. Протягом останнього року стосунки між його прихожанами з кожним місяцем дедалі погіршувалися, і що б він не робив, його зусилля були марними. Преподобний сердився, щось постійно доводив, благав, умовляв, іноді навіть намагався не звертати уваги на сварки. Та йому здавалося, що заздрощі, невдоволення, лайки навіть продовжували поширюватися. Він постійно молився за свою паству — із відкритим серцем та великими сподіваннями. Та сьогодні він усвідомив, що сили його вичерпуються.

А почалося все з того, що двоє із його дияконів посварилися через якусь дрібницю. Три найбільш натхненні жінки із Жіночої допомоги покинули це шановне товариство через те, що невелика іскра пліток завдяки злим язикам розгорілася у справжнє полум'я. Церковний хор також розділився — через те, що одному співакові давали найкращі партії. Навіть Товариство добрих християн поводилося геть не по-доброму, бо двоє його керівників ніяк не могли дійти згоди. Що ж до недільної школи, останньою краплею для преподобного стали заяви про звільнення її директора та двох учителів. Саме це й привело пастора до тихого лісу — він відчував потребу поміркувати й помолитися.

Під зеленим шатром із крон дерев преподобний Форд спробував обміркувати ситуацію з різних боків. Усе це й справді було надзвичайно критично, і треба було негайно щось робити. Розхитувалися підвалини церкви. Прихожан ставало дедалі менше, вони не приходили молитися, не відвідували чаювань у місіях, навіть на вечерях, які щонеділі організовували в місії, бувало дуже мало людей. Щоправда, у нього ще залишилося кілька вірних синів і дочок церкви, але й вони постійно почувалися незручно — за ними стежило багато очей, а язики продовжували плескати про все, що бачать.

І через усе це преподобний Пол Форд добре розумів, що і він як Божий посланець, і церква, і місто, та навіть християнство загалом — усі страждають, і страждатимуть ще більше, якщо цьому не запобігти… Так, треба було щось робити. Та що він міг удіяти?

Пастор витяг із кишені аркуші паперу, на яких він написав приблизний текст проповіді, що її зібрався прочитати під час недільної служби. Чоловік поглянув на написане і спохмурнів. Його губи склалися в сувору тонку лінію, і він почав поважно читати вголос рядки з Євангелія від Матвія:

— Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте!

Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете!

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати.