Полліанна

Вона побігла до іншого вікна. І це вікно вдалося досить легко відчинити. Величезна муха влетіла до кімнати і почала гучно дзижчати. За нею влетіло ще кілька мух, але Полліанна не звернула на це уваги. Вона зробила дивовижне відкриття — просто під вікном росло величезне дерево з міцними гілляками. Вони були схожі на велетенські руки, що запрошують до своїх обіймів. Дівчинка розсміялася.

«Думаю, мені вдасться», — і вона хвацько цокнула язиком. Наступної миті Полліанна вже стояла у вікні, а ще за мить — повзла по найближчій гілці.

Гілка за гілкою — і, немов маленька мавпочка, дівчинка дісталася найнижчої. Стрибок на землю виявився не таким простим навіть для хороброї і досвідченої в цій справі Полліанни. Однак затамувавши подих, вона таки це зробила, розкачавшись на руках і приземлившись у м'яку траву. Дівчинка підхопилася й почала роздивлятися все довкола.

Вона опинилася на задньому подвір'ї. Перед нею розкинувся сад, у якому працював згорблений старий чолов'яга. За садом маленька стежка вела в напрямку поля та пагорба, на якому величезна сосна ніби охороняла скелю. У цю мить Полліанні здалося, що якщо і є місце у світі, де варто побувати, то воно на верхівці тієї скелі.

Дівчинка швидко пробігла повз старого, продерлася через кущі і нарешті, важко дихаючи, опинилася на стежці. Вона пішла до скелі. Дивно, із вікна здавалося, що та зовсім поряд! Насправді виявилося, що шлях до неї не такий уже близький.

Чверть години потому великий годинник у холі вибив шосту. На останньому ударі Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.

Минула хвилина, дві… три… Міс Поллі насупилася й почала нервово притупувати ногою під столом. Врешті вона підвелася, вийшла в хол і нетерпляче поглянула на сходи. Хвилину вона прислухалася, після чого розвернулась і повернулася за стіл.

— Ненсі, — рішуче мовила вона, коли подали першу страву, — моя небога спізнилася. Ні, не треба її кликати, — суворо зауважила жінка, побачивши, що Ненсі зробила крок до виходу. — Я попередила її, коли ми вечеряємо, — тепер нехай зробить певні висновки і навчиться бути пунктуальною. Коли спуститься, даси їй молока з хлібом у кухні.

— Так, пані.

На щастя, міс Поллі не бачила виразу обличчя Ненсі, коли та це говорила.

Одразу після вечері Ненсі побігла до кімнатки на горищі.

Молоко з хлібом, авжеж! І це тоді, коли маленька бідолаха, мабуть, просто заснула, виснажившись від сліз! Ненсі тихенько прочинила двері. Наступної миті вона злякано скрикнула:

— Ти де? Куди ж ти поділася? Де ж ти є? — голосила Ненсі, заглядаючи в шафу, під ліжко та навіть у валізу й глечик. Потім дівчина вибігла на вулицю до старого Тома.

— Містере Том, те благословенне дівча кудись поділося, — мало не плакала вона. — Мабуть, пішла на небо, звідки її й прислали до нас, — бідолашне ягнятко! А пані сказала дати їй молока з хлібом!

Та дівчинка вже мабуть із янголами вечеряє! Так і є! Так і є!

Старий розігнув спину.

— Пішла на небо? — він здивовано поглянув на вечірнє небо та сонце, що вже заходило. — Що ж, Ненсі, вона, може, й хоче туди дістатися, — погодився врешті він, показуючи вузлуватим пальцем у напрямку гострої скелі, на якій виднілася тоненька фігурка.

— Що ж, неба вона не дісталася — принаймні, сьогодні, — мовила втішена Ненсі. — Якщо пані питатиме, де я, скажи, що про посуд я не забула, але мені треба пройтись, — кинула вона через плече, вибігаючи на стежку, що вела в поле.

Розділ 5. Гра

Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, із якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.

— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато і леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою, куди б не пішла.

— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, — вигукнула Ненсі, вхопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. — Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я гадала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!

Полліанна відповіла на це сяючою посмішкою.

— Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз — дісталася землі гілками старого дерева.

Ненсі раптом зупинилася.

— Що ви зробили?!

— Злізла вниз по дереву, тому, що росте під вікном.

— Ой, лишечко, — Ненсі аж дух забило, після чого вона знов помчала у напрямку будинку. — Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!

— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.

— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі. — У жодному разі не варто цього робити!

— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.

— Ні, гм… так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, — пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд треба мити!

— Я допоможу! — зголосилася Полліанна.

— О міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше взялася за руку своєї подруги.

— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася і саме через це прийшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.

— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустились до столу, розумієте?

— Але ж я не могла, бо була тут!

— Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!

— Ні-ні, я дуже рада!

— Рада? Це ще чому?

— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?