Полліанна

— Годі, Полліанно, — перервала її тітка Поллі. — Принеси свій одяг, я хочу на нього поглянути. Те, що тобі не підходить, ми віддамо Салліванам.

Дівчинка з полегшенням поклала брошуру й пішла до шафи.

— Боюся, ви подумаєте про мій одяг ще гірше, ніж леді з Жіночої допомоги, бо вони вважали що в такому вбранні і на люди соромно з'являтися, — зітхнула Полліанна. — Останнім часом серед пожертв траплявся переважно одяг для хлопчиків та дорослих. До речі, ви коли-небудь приймали такі пожертви, тітонько Поллі?

Побачивши розгніване обличчя тітки після цих слів, Полліанна мерщій виправилася:

— Ох, звісно ж, ви такого не отримували, — поспіхом вигукнула вона, заливаючись рум'янцем. — Я й забула, що багаті такі пожертви не отримують. Проте знаєте, я іноді ніби забуваю про те, що ви багаті, особливо в цій кімнаті.

Міс Поллі від такого аж рота роззявила, проте слів у неї не було. Полліанна ж, здавалося, навіть не зрозуміла, що сказала щось не те, ба навіть образливе, і продовжила:

— Я намагаюся сказати, що ніколи не вгадаєш, які речі знайдеш серед пожертв. Однозначно не знайдеш того, що хотів би знайти, навіть якщо чекаєш цього з нетерпінням. Саме коли ми отримували пожертви, було дуже важко грати в нашу гру, яку придумав та…

Полліанна якраз вчасно спам'яталася, що не варто згадувати батька у присутності тітки. Вона занурилась у шафу, а потім принесла всі свої сукні в обох у руках.

— Вони зовсім негарні, — мовила дівчинка, — та й мали б бути чорними, якби не червоний килим для церкви. Однак це все, що в мене є.

Міс Поллі кінчиками пальців почала перебирати сукні, що скидалися радше на лахміття. Звісно, такий одяг міг підійти кому завгодно, та не її небозі. Вона прискіпливо оглянула й білизну, що лежала в шухлядах комоду.

— Усі мої найкращі речі зараз на мені, — схвильовано зізналася Полліанна. — Їх мені купили леді з Жіночої допомоги. Місіс Джонс — головна серед них — сказала, що вони мусять витратити гроші на ці речі, навіть якщо проходи у церкві залишаться без килимів. Та я не думаю, що так станеться. Містер Байт терпіти не може шуму. Знаєте, він дуже нервовий, так його дружина каже. Проте в них багато грошей, тож леді сподіваються, що на килими він виділить кошти, ну, щоб уберегти свої нерви. Гадаю, він має радіти, що незважаючи на нерви, у нього багато грошей. А ви б раділи?

Міс Поллі, здавалося, не слухала племінницю. Вона закінчила перевіряти стан її білизни і рвучко повернулася до дівчинки.

— Ти, звісно ж, ходила до школи, Полліанно?

— О, так, тітонько, і крім того та… зі мною займалися вдома.

Міс Поллі, як завше, спохмурніла.

— Що ж, дуже добре. Восени ти підеш до школи тут. Містер Голл, директор школи, визначить, до якого класу ти ходитимеш. Тимчасом я хотіла б, щоби ти щодня по півгодини читала мені вголос.

— Я обожнюю читати, але якщо вам якось не захочеться мене слухати, я із задоволенням читатиму і сама собі — чесне слово, тітонько Поллі. Про себе читати навіть краще, я буду тільки рада, бо, знаєте, іноді трапляються такі складні слова, що їх уголос годі й вимовити.

— Не сумніваюсь, — похмуро відповіла тітка. — А музикою ти займалася?

— Не дуже багато. Мені не подобається, як у мене виходить, хоча я дуже люблю слухати інших. Я трохи вмію грати на роялі. Мене навчила міс Ґрей — вона грала в церкві. Та мушу зізнатися, мені б не хотілося займатися музикою надалі.

— Розумію, — відповіла тітка Поллі, злегка піднявши брови. — Однак я вважаю своїм обов'язком навчити тебе основам музики. А шити вмієш?

— Так, тітонько, — зітхнула дівчинка. — леді з Жіночої допомоги мене навчили. Але то було просто жахливо, бо вони ніяк не могли порозумітися. Місіс Джонс тримала голку не так, як усі інші, коли пришивала ґудзики, а місіс Байт вважала, що шов «назад голку» потрібно опанувати раніше, аніж шов «вперед голку». Можливо, вона говорила навпаки, я вже точно й не пригадаю. А місіс Гарріман вважала, що ставити латки — то марна справа, тож і вчитися цьому не варто.

— Що ж Полліанно, відтепер із шиттям у тебе не буде жодних труднощів, це я тобі обіцяю. Я сама тебе вчитиму. Куховарити, мабуть, зовсім не вмієш?

— Вони почали мене вчити тільки цього літа, але значних успіхів я не досягла. Тут їхні думки розділилися ще більше, аніж у шитті. Збиралися почати з хліба, та всі пекли його по-різному, тож після наради на одному з уроків шиття було вирішено, що навчатимуть мене по черзі, кожна на власній кухні. Так я навчилася готувати шоколадну помадку і пиріг з інжиром. А потім… потім усе скінчилося, — мовила дівчинка, і її голос затремтів.

— Шоколадна помадка і пиріг з інжиром — це ж треба! — презирливо пхикнула міс Поллі. — Що ж, із цим ми розберемося, і дуже скоро. — Вона хвильку помовчала, а потім неквапно повела мову далі: — Щоранку о дев'ятій ти півгодини читатимеш мені вголос. До того часу після сніданку наводитимеш лад у кімнаті. У середу й суботу з пів на десяту до дванадцятої вчитимешся куховарити на кухні разом із Ненсі. В інші дні у цей час ми займатимемося шиттям. Тож удень ти будеш вільна, щоб займатися музикою. Звісно, я постараюся якнайшвидше знайти гарного вчителя, — рішуче закінчила тітка і підвелася з крісла.

Полліанна не стрималася від розпачливого вигуку:

— Але ж тітонько, ви зовсім не лишаєте мені часу на те, щоб просто жити!

— Жити, дитино? А що це означає? Хіба ж ти не живеш в інший час?

— Ну звісно, я дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити — це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все-все, що побачиш на цих чудових вулицях — ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.

Тітка Поллі роздратовано підняла руку.

— Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.

Полліанна виглядала приголомшеною.

— О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!

— Дуже добре, тож поводься завжди чемно, — мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.

На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:

— Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.

Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.

— Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.