Полонені Барсової ущелини

— Хоч і розтає, але стежка не скоро відкриється. Вітер намів багато снігу і все засипав!.. — похмуро сказав Саркіс.

Ніхто не заперечив йому. Всі знали: на Диявольській стежці, в проваллях та ямах намело стільки снігу, що він і до весни не розтане. Ходити по ньому небезпечно: один необережний крок, найменша втрата рівноваги — і скотишся в провалля. А втратити рівновагу на такій стежці неважко: якщо сніг підмерзне — посковзнешся, якщо почне розтавати — провалишся. В обох випадках — кінець один. Хлопцям лишалося тільки організувати своє життя так, щоб не померти з голоду.

Яка довга ніч у листопаді! Сидячи круг вогнища, юні мандрівники тихо розмовляли, а Бойнах завзято гавкав надворі. На кого він гавкав — і сам не знав…

Асо постелив біля вогнища своє аба, висипав на нього з кишені купу шипшини і, відлічуючи ягідку за ягідкою, розділив на п’ять рівних частин.

— Звідки? — запитав Ашот.

— Зверху. Тільки небагато: ведмідь, щоб він здох, раніше за нас знайшов.

— Тут є ведмідь? — злякано спитала Шушик.

— Ні, сліди старі. Він був тут, очевидно, за кілька тижнів до того, як випав сніг, і поламав кущі. Попідбирав і жолуді, і горіхи. Жодного не залишив, клятий.

— Нічого, хай їсть, — заспокоїв Гагік. — Хай нагулює собі жиру. З гірських жолудів буває смачне сало. Хіба вам це не подобається?

Хлопці ледве посміхнулися. Шипшина тільки роздратувала голодні шлунки, і жарти Гагіка сприймалися погано.

Шушик почувала, що захворіла: все тіло в неї боліло й нило, особливо спина.

Не втрачав надії тільки Асо. Він витяг із-за пояса вирізану з клена сопілку — вічну супутницю пастуха — і почав награвати сумні курдські мелодії. Часом трохи хрипким, але приємним голосом він підтягував:

Ло, ло, ло… Слухайте мене, Ей, гори! Ей, скелі! Я відкрию вам серце гаряче своє. Хіба можуть вітри загасити вогонь, Що палає бурхливо у ньому? Ло, ло… Хіба висушить сльози моїх очей Прохолода з високих гір? Вони, як струмки Бінгел-гори, Стікають — течуть униз… Ло, ло, ло…

— Е, Асо, так не годиться! Про сумні речі ти співаєш, — зауважив Ашот.

Пастух добродушно посміхнувся, і на його вкритому бронзовою смагою обличчі яскраво блиснули білі зуби.

— Я, про сумні речі?.. Ви знаєте, що таке товариш? З товаришем і смерть не страшна… Це пісня Хчезаре. Вона говорить своєму коханому Сіабандо: не ганяйся за диким биком, не ганяйся. Якщо ти мисливець, твоя здобич — я. Не ганяйся за биком!.. Не послухався її Сіабандо. Молодий був, запальний. Кров у ньому кипіла. Побіг він за диким биком, випустив усі свої стріли, поранив. Але сліпа доля втрутилася: підняв його бик на роги, кинув униз, ударив об суху гілляку, що стирчала з стовбура, і проткнула вона серце Сіабандо.

Морок оповив гору Сіпан, але і в мороці знайшла Хчезарё свого коханого. Знайшла і почала плакати над ним, а Сіабандо стогне і каже їй: «Не плач, Хчезарё, не плач, моя люба…»

Відповідає йому Хчезаре:

«Ой, та як же не плакать мені, Коли чую зітхання твої, Коли чую твій стогін, о мій Сіабандо?.. Камінням укрита вершина Сіпана, На вершині виблискує озеро чисте. Я водою цілющою рану промию, Вблагаю сонце стати бальзамом, Щоб дужим ти був, Сіабандо…»

Асо співав пісню про безталанну Хчезаре з таким натхненням, що викликав у серцях товаришів глибоку тугу. Саме тоді в печеру зайшов Бойнах. Ліг, поклавши голову на лапи, наче заслухався. Він був спокійний і байдужий: якщо хазяїн грає на сопілці й співає — то, виходить, отарі не загрожують вовки, виходить, усе гаразд…

Розділ одинадцятий

Про те, що сталося в селі Айгедзор і, коли туди прибули злощасні листи

Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор [10] , сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.

Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси [11] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.

10

Айгедзор — по-вірменськи означає ущелина садів.

11

Карас — величезний, на кілька відер, глиняний глечик.

Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.

Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.

— Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, — переконував приятеля Арам.

— Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, — наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.

Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.

— Роздягайся! — наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: — Не бійся!

— Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. — хвалився, як і всі мисливці, Арам.

Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:

— Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…

Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.

— О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, — промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий — Арамові.